Волинський національний університет імені Лесі Українки має понад 80-літню історію, але разом із тим у липневі дні заклад вищої освіти святкує не менш важливу дату у своїй біографії – 30-річчя від дня надання статусу університету.
З нагоди свята ми спілкуємося з людьми, які були безпосередніми учасниками розбудови Університету імені Лесі Українки та зберегли живі спогади .
Наша співрозмовниця – мовознавець, професор кафедри української мови Волинського національного університету імені Лесі Українки, доктор філологічних наук Маргарита Василівна Жуйкова. У 1993 році вона разом із чоловіком, першим ректором Університету Лесі Українки Анатолієм Вадимовичем Свідзинським, приїхала до Луцька. І сьогодні вона радо ділиться спогадами про Анатолія Вадимовича та значення і роль Університету Лесі Українки в контексті укріплення української державності та розвитку Луцька, нашого регіону.
– Маргарито Василівно, в 1993 році Анатолій Вадимович і Ви вперше приїхали до Луцька. Поділіться спогадами про першого ректора університету, загалом про те, коли і як виникла ідея переформатування колишнього педагогічного інституту у класичний університет та хто ініціював і сприяв наданню тодішньому педагогічному інституту імені Лесі Українки статусу університету.– Ідея виникла у середовищі вищого керівництва України. Зокрема, її активно підтримували академік Ігор Юхновський, який на той час був першим віцепрем’єр- міністром України, та Микола Жулинський, на той час – віцепрем’єр із гуманітарних питань. Оскільки Анатолій Вадимович за фахом фізик, а Юхновський теж, то зрозуміло, що в них були дуже тісні контакти як особисті, так і на рівні наукових установ. Доволі часто Анатолій Вадимович їздив у Львів до інституту, яким тоді керував Ігор Рафаїлович, мав там наукові доповіді. То була ідея Юхновського, оскільки він, як і Жулинський, були уродженцями великої Волині. Ігор Рафаїлович прагнув посилювати освіту там, де нема університетів. На той час класичні університети були в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Донецьку. У більшості обласних центрів функціонували педінститути.
– Як Ви дізналися, що можете переїхати на Волинь?
– Оскільки Анатолій Вадимович був членом так званої Державної думи України, то він дуже часто їздив у Київ. Одного разу приїхав і каже: «Мені тут Ігор (Юхновський. – Прим. авт.) запропонував таку ідею». Ми радилися, бо це стосувалося всієї сім’ї, такі розмови тривали в нас десь рік. Наказ про надання статусу університету Луцькому педагогічному інституту датований 16 липня. На той час ми вже з’їздили до Луцька, поспілкувалися з викладачами, двоє викладачів тогочасного педінституту вже встигли відвідати нас у Сімферополі. До прийняття остаточного рішення був такий буферний період. Рішення не було спонтанним, а обдуманим і зваженим.
– Які враження від міста, навчального закладу на той час сформувалися у Анатолія Вадимовича та у Вас?
– Із Луцьком особисто я познайомилася раніше і до нашого з Анатолієм Вадимовичем переїзду була тут двічі. Місто мені дуже сподобалося. В Криму для українців була не така сприятлива ситуація. Там я декілька років керувала товариством «Просвіта» на рівні міста, а це була робота, яка забирала всі сили. Коли на вулицях чуєш українську мову, то це формує позитивні враження. Саме місто (Луцьк. – Прим. авт.) виглядало акуратним, чистим, цікаво було бачити пам’ятки нашої, української, старовини. Отже, ми прийняли рішення і, як бачите, я і досі тут (сміється. – Прим. авт.).
Буквально на цих сходах (у холі головного корпусу ВНУ імені Лесі Українки. – Прим. авт.) на початку 1993 навчального року мене перестрів Микола Ігорович Кікець. На той момент він завідував щойно організованою кафедрою прикладної лінгвістики й відразу запропонував працювати там. Тому я й пішла працювати не на філологічний факультет (тепер факультет філології та журналістики. – Прим. авт.), а на факультет романо-германської філології (тепер факультет іноземної філології. – Прим. авт.) Я думаю, що всі кафедри тоді мали брак кадрів, особливо ті, де йшлося про впровадження нових програм.
– Нове, чуже місто за тисячу кілометрів від рідної домівки... Якими були перші ваші з Анатолієм Вадимовичем дні в Луцьку?
– Я не думаю, що всі місцеві були втішені змінами у ситуації. Тут були люди, які самі хотіли очолити Університет. А тут приїжджає якийсь незнаний «варяг», який мало того, що з Криму, а ще й націоналіст (Анатолій Свідзинський на той момент був заступником голови проводу ОУН. – Прим .авт.).
Щодо моєї роботи, то було нелегко. Я розробляла курси, не можна сказати, що з нуля, але багато працювала в бібліотеках, підбирала нову літературу, писала лекції. Згодом я ще читала «Теорію мови», «Історію лінгвістичних вчень», «Основи теорії мовленнєвої комунікації», останній курс для мене був геть новим. Було складно, але цікаво.
Анатолію Вадимовичу теж було дуже непросто, оскільки потрібно було формувати нову команду.
– Чи пам’ятаєте, з якими труднощами зіткнувся новопризначений ректор, формуючи свою команду?
– Повторюся – було дуже складно. Йому довелося частину людей звільнити, частину набрати нових. Змінювався склад кафедр, з’являлися нові факультети. Будь-яка реорганізація супроводжується різними настроями та рухами. Причини для обурень серед колективу були. Крім того, багато було порадників: візьміть на проректора чи декана того чи того, а того не беріть (усміхається. – Прим. авт.). Кадрові питання завжди складні. Але все ж таки університет відбувся, це вдалося зробити. Було відкрито багато нових спеціальностей, сформувати нові факультети, оновити навчальні плани.
Окрім того, було сприяння міністерства. Допомагало Анатолію Вадимовичу те, що свою кафедру формував за тією ж моделлю, яку виробив ще в Сімферополі. Він завжди дуже чітко орієнтувався на молодь, на своїх колишніх студентів, згодом аспірантів. Якщо глянути зараз на його кафедру теоретичної та математичної фізики, то, напевно, там тільки Петро Павлович Трохимчук і Сергій Анатолійович Федосов – не його студенти.
– Як ці виклики та труднощі приймав Анатолій Вадимович?
– Він дуже багато працював. Фактично з корпусу повертався по сьомій. Не міг відпочивати нормально, і це позначилося на стані здоров’я. Крім того, було дуже багато поїздок, активно налагоджувалися контакти з поляками. Готував до видання свій підручник «Математичні методи теоретичної фізики», який ми перекладали з російської, бо він писався ще в Криму.
Анатолій Вадимович завжди вів активний спосіб життя. Не тільки за письмовим столом сидів – по можливості біг, лижі, байдарка. В Сімферополі були піші прогулянки до 20 кілометрів за день разом з нашим собакою. Анатолій Вадимович тримав себе в дуже непоганій фізичній формі. Але в жовтні 1994 року він пережив важкий інфаркт, який завадив продовжити той активний рух.
– Створення юридичного, економічного факультетів, початок підготовки фахівців-психологів. Наскільки ці реорганізаційні кроки підвищили популярність і вагомість Університету? Чи збільшилася кількість студентів?
– Пригадую, що міністерство виділяло достатньо місць, адже тоді не було платної форми навчання. З’являвся конкурс на нові спеціальності, і це було дуже добре. Якщо є бажання вчитись і є можливість робити це в рідному місті, то, думаю, це дуже позитивно не тільки для Луцька, адже ми маємо багато вступників із Рівненської, Львівської областей. Анатолій Вадимович часто їздив до міністерства, що сприяло розв’язанню багатьох організаційних питань.
Вважаю, що дуже важливо, аби молоді люди не їхали вчитися до Києва чи Львова, а залишалися тут. Знаєте, це модель СРСР і багатьох тоталітарних систем, коли «мізки» відправляються в центр чи метрополію. Якщо є можливість когось вивчити на місці, треба таку можливість використовувати. Я думаю, що це була суттєва зміна і велика можливість для Луцька, особливо щодо нових спеціальностей.
– Порівнюючи Університет зразка 1993 року з Університетом Лесі Українки зразка 2023 року, як оцінюєте динаміку розвитку?
– Зрозуміло, що зараз рівень значно вищий, аніж той, що був у 1993 році. Тоді це був провінційний педінститут, можна було на пальцях порахувати не лише докторів, а й активних науковців, знаних за межами Луцька. Очевидно, що зараз ситуація з кадровим забезпеченням змінилася кардинально. Дуже багато науковців відбулися саме тут. Лише під моїм керівництвом шестеро аспірантів дійшли до успішного захисту. Я думаю, що здебільшого ті, хто зараз працює у нас, були нашими студентами. Сформувалися наукові школи. Зараз можемо говорити, що університет з його науковими досягненнями вже вийшов за межі Луцька. Немає і сліду від провінційності. Безперечно, на Волині люди розумні, активні, й коли припинився відтік у наукові центри, це позитивно вплинуло і змінило якісний склад викладачів. За багатьма складниками видно, що саме надання статусу університету забезпечило ріст наукового потенціалу. Надання статусу університету дозволило людям орієнтуватися на Луцьк. Разом із тим, оскільки наш заклад вищої освіти ще молодий, то зберігається перспектива розбудови.
– Яке значення мало надання статусу університету для розбудови і становлення державності незалежної України?
– Коли Ігор Рафаїлович Юхновський у 1992 році дивився на карту нашої держави, він буквально по пальцях міг порахувати класичні університети. Діячі зі стратегічним мисленням вчиняли правильно, змінювали ситуацію. Я бачу дуже великий плюс у тому, що кадровий потенціал залишається на місці. Ми часто спостерігали, як хороші, здібні студенти вступали до аспірантури і отримували наукові ступені кандидатів наук. В контексті державотворення це – абсолютно виправданий крок. Бо держава без власного інтелекту має дуже обмежені перспективи. Минув час, коли могутність країни визначалася винятково площею її території. Хоча москалі дотепер, вочевидь, так думають. Але ми орієнтуємося на розвинені, успішні держави, отже, дбати треба про інтелект нації.
– На завершення, що б Ви могли побажати Університету та своїм колегам із нагоди свята, 30-ї річниці надання нашому закладу статусу університету?
Завжди треба бажати оптимізму. Звичайно, також хочу побажати того, до чого ми всі прагнемо, – Перемоги. Якщо говорити власне про наш Університет, то я б посилювала і надалі внутрішню автономність. Наша мета – підіймати інтелектуальний потенціал нашої нації. Успіхів і здобутків на цій ниві зичу Університету імені Лесі Українки. А колегам-викладачам бажаю добре відпочити за літо, бо наша робота вимагає багато сил.
Спілкувався Андрій ПЕТРУШКО,
Фото Олександра ПІЛЮКА та з сімейного архіву Маргарити Жуйкової
