Волинський національний університет імені Лесі Українки (на той момент – Волинський державний університет імені Лесі Українки) я закінчила 2005 року за спеціальністю «Психологія» та здобула кваліфікацію магістра психології, викладача психології. Якщо мені не зраджує пам’ять – це був перший рік, коли почали «готувати» саме магістрів психології.
Направду, все життя любила вчитися. Інколи жартую і кажу, що якби за навчання платили б зарплату, я, певно, все життя вчилася. Але вчитися я любила саме тим дисциплінам, які «припадали мені до душі». А це ніколи не були точні предмети. Я завжди (ще у школі) надавала перевагу літературі, біології, в Університеті ж полюбила філософію, релігієзнавство й інші предмети. І, звісно, психологію. Я не уявляла як можна її не любити. Психологом мріяла стати з дитинства, а якщо бути точнішою – з підліткового віку. Пам’ятаю, як гостро виборювала це право перед татом, а він «у серцях» сварився, наголошуючи на тому, що психіатр нам в будинку не потрібний. І де я знаходила ті дитячі сили (та й мудрість, по факту), щоб пояснювати йому ще на той час (а це ж були 90-ті роки) різницю між психіатром, психотерапевтом і психологом. Але я відстояла своє право на самовизначення. І ось я опинилася там, де і мріяла. «Що може бути цікавішим за психологію, за світ людської свідомості та людських стосунків?» – стало моїм гаслом.
Чому люди часто йдуть вчитися на психолога? Мене завжди цікавило це питання, і я навіть намагалася проводити час від часу такі собі «дослідження-опитування». На мою думку, основних чинників два (це якщо ми говоримо саме за свідомий вибір спеціальності) – допомагати людям і допомогти собі. Так, прагнення розібратися в собі, подолати власні комплекси, покращити якість життя, розібратися з подекуди нав’язливою та надмірною саморефлексією – це теж доволі часті причини обрання спеціальності. Не оминули вони й мене. Я дуже хотіла стати впевненішою в собі, подолати певні комплекси, навчитися якісно комунікувати з оточенням. Ці причини також вплинули на мій вибір. І, відповідаючи цілком чесно на це питання, мені це вдалося більшою мірою. Так, певну інтровертованість подолати повністю неможливо. Та і схильність до надмірної саморефлексії й емпатії (буває ж, певно, таки надмірна емпатія?) – явища більш вроджені, але я точно здобула тут ті знання, навички та досвід, які допомогли мені покращити якість свого життя, ставити перед собою високі й амбітні цілі та навчитися ефективно комунікувати з людьми.
Навчаючись на п’ятому курсі Університету (магістратура), почала суміщати навчання та роботу лаборантом на кафедрі медичної психології та психодіагностики. Цей досвід теж дав мені багато, як мінімум – розуміння, як це – працювати та вчитися одночасно (забігаючи наперед, скажу: не просто, хоча знаю, що сучасні студенти все частіше обирають цей формат). На той момент, звісно, замислювалася над своїм професійним майбутнім. Ставати консультантом, відкривати власну психологічну практику я, звісно, не наважувалася, бо розуміла, що це не просто. Не розглядала для себе і роботу психологом у школі чи дитячому садочку. Зовсім не через те, що вважала це непрестижною чи малооплачуваною справою, а навпаки – надто відповідальною, складною та такою, яка точно мала передбачити величезну любов до дітей. Напевно, найбільшим бажанням на той момент було саме викладання психології в Університеті. Найбільше мій розум полонили сімейна та вікова психологія; а ще я писала (у свій час) курсові роботи на тему самогубства та почуття любові (вибір, наскільки я зараз розумію, зовсім нетривіальний). І от у таких собі міркуваннях та розгубленості мене і «зловила» пропозиція піти працювати у Волинську обласну державну адміністрацію. Працювати з молоддю. Хм… Це ж теж психологія? Напевно, коли я погоджувалася на цю «історію», ще не могла знати, що вона поглине мене настільки, що стане основним професійним вибором на довгі роки. П’ять років я пропрацювала головним спеціалістом у справах молоді в департаменті сім’ї, молоді та спорту Волинської обласної державної адміністрації. Згодом вирішила підвищити кваліфікацію й обрала денну форму навчання у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (наразі цей філіал уже не функціонує). Відучившись там півтора роки, я отримала можливість проходити стажування у Кабінеті Міністрів України, що теж стало вагомим досвідом для подальшого кар’єрного зростання та розуміння функціонування державного апарату.
А згодом у моєму житті сталися й інші хороші події: я вийшла заміж і за рік народила доньку. До речі, моєю найбільшою мрією (як мами) була побудова гармонійних стосунків із донькою, налагодження порозуміння та прийняття, існування прикладу безумовної любові. І тут навички та досвід, які дала мені психологія й Університет, дуже знадобилися. Наразі доньці 15 років, і вона моя найкраща подруга; не дивлячись на підлітковий вік і важливість сепарації, ми проживаємо з нею чудовий приклад стосунків мами та доньки, який заснований на повазі й довірі. І тут я дякую знанням із психології, особливо вікової.
Не можу оминути й свій поетичний досвід, оскільки вже маю чотири книги (колективні збірки), в яких надруковані мої вірші, і більшість із них мають саме філософсько-психологічний характер.
Після закінчення декретної відпустки я на шість років пішла працювати у громадську організацію «Волинський інститут права». Основною моєю цільовою групою знову була молодь. Я почала здобувати тренерський досвід, проводила і психологічні тренінги (комунікативна компетенція, розвиток лідерських здібностей, ораторське мистецтво тощо). Звісно, саме знання з психології дало мені змогу розвиватися у цій сфері.
Ну й одного разу, якраз перед запровадженням карантину по Covid-19, у моє життя знову «постукала» неочікувана пропозиція – вкотре працювати з молоддю, але тепер уже у Луцькій міській раді, зокрема очолити відділ молодіжної політики департаменту молоді та спорту. Я ще ніколи не виконувала роль саме керівниці, звісно, були певні сумніви, чи справлюся, чи вистачить компетенції. Але таки погодилася і ще жодного разу не пожалкувала. Ось уже шість років я працюю тут, із молоддю – з найкращими людьми, які тільки можуть бути. Бо наша молодь неймовірна! Я часто кажу, що так, вона може бути гострою, непокірною, амбітною, різкою, але вона чудова! Креативна, розумна, патріотична, щира. І я радію, що знання з психології дають мені можливість вибудовувати з молоддю саме таку комунікацію – засновану на довірі та рівності, демократичних цінностях і повазі, гнучкості й адаптивності. Усе це, без перебільшення, дала мені психологія та ті викладачі, які любили та люблять свій предмет, які щодня «сіяли свої зернини» у нас, молодих і часом «вітряних», але саме тепер ми можемо оцінити їх важливість у нашому житті. А вже наскільки психологія знадобилася мені у публічних виступах і представницькій функції – годі й говорити. Спікерка, модераторка, ведуча – це тільки ті декілька ролей, які я виконую майже щодня.
Тож психологія повсюди. Вона і в розумінні себе та власних особливостей, і в стосунках із людьми, і в пошуках компромісів, співпраці та розв’язанні конфліктів, і в налагодженні ділового спілкування, і в публічних виступах, і в побудові сприятливого мікроклімату всередині мого відділу та великого департаменту. Тому я завжди кажу одну річ студентам-психологам: «Ким би ви не стали, і навіть якщо ваша робота не буде пов’язана із психологією напряму, отримані знання та навички точно стануть у нагоді і у вашому професійному, і в особистому житті. Бо що може бути цікавішим за психологію?». Дякую рідному Університету за все!
Зарина ДАЦИК (АБДУЛАЄВА),
начальниця відділу молодіжної політики
департаменту молоді та спорту Луцької міської ради,
молодіжна працівниця, поетеса,
випускниця факультету психології
