Волинський національний університеті мені Лесі Українки позиціонує себе як студентоорієнтований заклад вищої освіти. Безумовно, студент – головний. Адже саме здобувачі освіти більшою мірою формують репутацію Університету та його рівень. Наші студенти часто є переможцями та призерами різних наукових конференцій, конкурсів, спортивних змагань й інших заходів. Бажання бути кращим, прагнути до якісніших результатів характерне для спортсменів. Саме з такими двома представниками факультету фізичної культури, спорту та здоров’я ми і поспілкувалися.
Ініціатором зустрічі став декан факультету Василь Пантік, у кабінеті якого, власне, й відбулася розмова. Наші герої – Владислав Сизик й Антон Дудік. Хлопці ніби й схожі, але водночас дуже різні. По-перше, обоє люблять поганяти м’яча, але роблять це не просто у дворі, а серйозно займаються спортом, проте Владислав – футзаліст, а Антон – футболіст. По-друге, вони студенти факультету фізичної культури, спорту та здоров’я, але перший – четвертокурсник, а другий – навчається на І курсі. І Антон, і Владислав, порівняно з однолітками, досягли високих результатів – спробували свої сили за межами України та на міжнародному рівні. Але хлопці не хочуть зупинятися, а бажають невпинного розвитку та руху кар’єрною драбиною і як і в дитинстві мріють одягнути футболки топових клубів, але не з прізвищем кумира, а з власним.
Не знаю, чи це випадковість, чи притаманна особливість, але Антон, як і багато першокурсників, уже скромно чекав автора цього тексту в кабінеті декана, прийшовши раніше домовленого часу, а Владислав, із притаманною для студентів старших курсів точністю, відкрив двері за хвилину до часу «Х».
Під час розмови хлопці теж різні. Владислав більш відкритий, швидший, як і його вид спорту, Антон розважливий і скромніший, проте об’єднує юних спортсменів любов до своєї гри.
Обоє хлопців стверджують, що і футбол, і футзал допомогли їм стати сильнішими, дисциплінованішими.
«Це командний вид спорту, але тут є конкуренція. Ти трішки програв конкуренцію й уже не граєш. Такі мікроепізоди бували в кожного, але завжди перемагає дисципліна», – каже Владислав.
Антон підтримав колегу і з власного досвіду запевнив: «Інколи були моменти, що не потрапляв у стартовий склад, але конкуренція робить тебе сильнішим».
Перевтілення футболіста у футзаліста
Владислав Сизик нині грає за луцький футзальний клуб «Любарт» і викликається до молодіжної збірної України. А починалося все з футболу. Четвертокурсник пригадує, що почав грати з 6 років. Тоді він прийшов до школи ФК «Адреналін». Із 2012 р. тренувався у «Волині» під керівництвом Василя Войтовича й Олександра Антонюка. До U-19 потрапити не вдалося, відтак Владислав трішки змінив рід діяльності.
«Я паралельно з футболом займався футзалом. Відтак зробив більший акцент саме на цей вид спорту. Згодом отримав виклик у збірну. Розставив пріоритети правильно. Якщо є збірна, то чому б не спробувати. Так я у футзалі. З 2018 р. граю за “Любарт”», – розповідає Владислав.
Подарунок на день народження – виклик до збірної
Четвертокурсник факультету фізичної культури, спорту та здоров’я Владислав Сизик теж досягнув успіху, адже не кожному вдається потрапити юнацької збірної України з футзалу U-19 та захищати країну на чемпіонаті Європи.
Владислав розповів, що виклик до лав збірної для нього, як і для будь-якого спортсмена, стало знаковою подією: «Емоції переповнювали. У мене день народження 14 лютого, а виклик був 18. Це був один із найкращих подарунків».
Приємну звістку для Влада приніс тренер «Любарта». Сказав, що його підопічний на це заслуговує та дав перші настанови – порадив не переживати, не ставити емоції на перший план, мати холодну голову й усе вийде.
Хлопець пригадує, що у збірній старався проявити себе з найкращої сторони, добре себе зарекомендувати, щоб і надалі отримувати запрошення. Унаслідок отримав приємний і заслужений бонус – участь у футзальному Євро.
«Коли ми приїхали на стадіон, де мали відбуватися матчі, це було неймовірно. На такому рівні ми ще не брали участі. Не тільки я, а й хлопці, які були в збірній. Організація також на найвищому рівні. Усюди тебе знімають, фотографують, болбої подають м’ячі, як ще нещодавно подавав ти. Як на мене, це мрія кожного спортсмена», – із захватом пригадує Владислав Сизик.
Цікавлюся у свого співрозмовника, чи нема ризику спіймати зірочку після такого рівня і чую достойну відповідь: «Це в кожного індивідуально. Багато людей, які досягають висот, згодом пропадають через те, що починають вважати себе королями. Я завжди вимагаю від себе максимум і не зациклююся на тому, що досягнув. Потрібно працювати далі».
Футзаліст виділяє у своїй кар’єрі два найважливіші для нього матчі – гра за збірну в півфіналі Євро–2022 (U–19) проти Хорватії та фінал Першої ліги України, де «Любарт» здолав донецький «АРПІ». Саме ці два матчі принесли для футзаліста з Луцька найбільші досягнення – півфіналіст Євро–2022 та звання найкращого молодого гравця національного чемпіонату серед команд Першої ліги й чемпіонство.
«У збірній для мене найважливіший матч із Хорватією, коли ми програвали 4:1. Це був груповий етап, який складався з трьох ігор. Ми повинні були виграти перші дві гри, щоб гарантувати собі вихід із групи. Після першого тайму ми програємо 4:1, заходимо в роздягальню. Буває, що тренери говорять емоційно, сварять, але тоді у перерві нам видали таку гарну промову, що просто неможливо було не виграти. Цей матч за збірну ми виграли 6:4. А за “Любарт” це, звичайно, фінал Першої ліги 2021 р. На клубному рівні це моє найбільше досягнення – чемпіонство Першої ліги України з футзалу», – пояснив Влад. Варто зазначити, що «Любарт» – це перша команда з Волині, яка виграла такий турнір.
Універсал «Любарта» має хороші плани, якими він поділився з нами. В особистій стратегії розвитку Владислава поки немає повернення у футбол. «Так, у великому футболі більше популярності, можливостей, вкладень, це король спорту, він розвиненіший, але футзал зараз також прогресує. Підключається Бундесліга, Англія, все розвивається, але треба час. Я бачу для себе тут перспективу. Багато відомих футболістів, Марсело, Родріго, бразильці починали свою кар’єру з футзалу і зараз вони у футболі. На даному етапі кар’єри я не планую повертатися», – стверджує студент.
Футбол із 4 років і підтримка брата
Антон Дудік почав займатися футболом ще раніше – з 4 років у дитячо-юнацькій футбольній школі «Волинь». Він із футбольної родини. Волиняни, які стежили за життям футбольного клубу «Волинь», відразу впізнали його прізвище і пригадали півзахисника Артема Дудіка – брата Антона. Саме брат і став для хлопця прикладом, головним експертом, домашнім тренером.
«Брат дуже сильно допомагає у футболі, інколи може накричати, інколи може похвалити, було багато разів, що аналізував гру та допомагав стати кращим. Я дослухаюся до його порад», – розповідає Антон Дудік.
Брати вболівали за свій клуб і дуже переживали, коли «хрестоносці» призупинили виступи на професійному рівні через війну.
«“Волиньˮ – моя рідна команда, яка мене виховала, дала шанс у футболі й найкращі емоції дитинства. Сумно, бо це візитівка міста, було б добре, щоб виступали», – роздумує Дудік-молодший і з оптимізмом сподівається, що після перемоги «Волинь» повернеться на професійний рівень і зіграє свої найкращі матчі.
Коли 2017 р. Артем Дудік перейшов у «Шахтар», за ним подався і його молодший брат. Після року перебування у складі «гірників» Антон повернувся до рідної «Волині», де і тренувався та грав до початку повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого юний футболіст поїхав до Польщі й грав за клуб «Шльонськ» із Вроцлава. Це стало початком змін у житті нашого студента.
Зміна Польщі на Англію та нова команда
Після перебування у Польщі батьки Антона вирішили вирушити до Англії. Улітку 2022 р. Антон полетів на Туманний Альбіон. Не все вдавалося відразу, довелося витратити багато часу на пошук команди. Невідомість сприймається важко, але у спортсменів свій світогляд і власні правила.
«Я до Польщі й Англії довго працював зі спортивним психологом і навчився це переносити, тому мені було легко пройти цей етап. У мене не було періоду без тренувань. Я постійно тренувався, але в слабших командах. Хотілося ж спробувати свої сили в серйозніших клубах», – пригадує першокурсник.
Але доля усміхнулася хлопцеві з Луцька – він потрапив на матч між юнацькими командами «Манчестер Сіті» та «Блекберн Роверс», де познайомився з агентом. «Саме агент і запросив мене на перегляд до команди “Селфорд Сіті”, яка виступає в Другій лізі Англії. Я потренувався там два тижні й зіграв одну гру. Згодом вони сказали, що все окей», – просто і лаконічно розповідає Антон. Звичайно, щоб потрапити в команду, потрібно було неабияк викладатися на тренуваннях і добре попотіти.
Антон уже встиг увійти в колію та звикнути до команди, англійської манери гри, яка відрізняється жорсткістю та силовою боротьбою. «В перші дні на тренуваннях було дуже важко, особливо перший тиждень. Я в такому темпі ще ніколи не грав. Але я вже звик і мені набагато легше», – каже футболіст-першокурсник і додає, що, на відміну від ігрових моментів, проблем із адаптацією в нього не виникало.
Не було і мовного бар’єру. Хоча в клубі грають англійці, іспанці, нідерландці, шотландці, ірландці, всі знаходять спільну мову. Антон спілкується з одноклубниками англійською, його знання це дозволяють, а з кожним днем перебування в цій дружній для України країні навички спілкування англійською відточуються ще більше.
Антон Дудік також любить пограти й у футзал, але тільки взимку, коли немає можливості поганяти шкіряного на великому полі. Головна любов хлопця – футбол.
У коротких поїздках додому для того, щоб побачитися з рідними, скласти сесію, Антон не забуває і своїх тутешніх друзів, приходить до них на тренування.
Зважаючи на те, що обоє наших студентів мали досвід виступів за кордоном, було цікаво, як вони ставляться до заборони виступів росіян і білорусів на міжнародній арені.
Владислав Сизик однозначно випалив: «Звичайно, що це правильно. Хай собі всередині своєї країни змагаються і грають. Для чого нелюдів випускати на міжнародний рівень».
Підтримав колегу й Антон, який розповів, що в Англії йому доводилося бачити росіян. «Їхав на тренування в громадському транспорт і бачив, як вони читали новини про те, що росія програє в Україні. Стало так приємно. Я посміявся і пішов на тренування», – з посмішкою згадує хлопець.
В обох молодих спортсменів попереду ціле життя, у кожного власний шлях: Антон захоплюється наполегливістю та роботою над собою Кріштіану Роналду, Владислав – технічністю та роботою з м’ячем Рікардінью. Дудік хоче добре себе показати в англійському клубі й потім потрапити до «Реалу», а Сизик – виступати за топовий закордонний клуб і виграти Лігу чемпіонів.
У будь-якому випадку вся університетська родина триматиме кулаки й уболіватиме за своїх вихованців, які популяризуватимуть Університет, Волинь й Україну. Успіхів, хлопці!
Розмовляв Андрій ПЕТРУШКО
