Цього року Волинський національний університет імені Лесі Українки відзначає 85-річний ювілей – подію, що підсумовує шлях поколінь, окреслює сьогодення та задає вектор майбутнього. Університет змінюється разом із країною, відповідаючи на виклики часу, оновлюючи підходи до навчання, розбудовуючи міжнародну співпрацю й зберігаючи свою ідентичність.
Що сьогодні формує впізнаваність Лесиного вишу? Які процеси відбуваються в освітньому середовищі? Які цінності та традиції є фундаментом розвитку? Про це та інше розповів ректор Волинського національного університету імені Лесі Українки Анатолій Цьось.
— Доброго дня, Анатолію Васильовичу. Перш за все, щиро дякую вам за те, що погодилися на цю розмову. Приємно, що для неї є особлива нагода, адже цьогоріч Волинський національний університет імені Лесі Українки відзначає своє 85-річчя. Ви є частиною університету вже багато років – як науковець, представник, очільник. Пригадайте, будь ласка, з чого почався ваш професійний шлях? Яким студентом ви були? І чому вирішили обрати саме науку?
— Дякую, вітаю вас і весь колектив. Справді, 85 років – це великий період історії, період, де сформувалися традиції, потенціал і бажання працювати далі. Якщо говорити про мене, то вже 40 років моє життя пов’язане з університетом. Навчання тривало з 1983 по 1989 роки. Я так довго вчився, бо після першого курсу служив в армії, а потім повернувся і продовжив навчання.
Без зайвої скромності скажу: я був хорошим студентом. Гарно вчився, мав підвищену стипендію. Коли мені запропонували залишитися працювати в Луцькому педагогічному інституті, я радо погодився – і з того часу тут працюю. Дуже добре пам’ятаю цікаве студентське життя: збори на Світязі й у Карпатах, будівельні загони, спорт – життя було різноманітним.
Коли прийшло усвідомлення, що хочу працювати в освіті? Напевно, перед першим курсом. Тоді я вибирав між лісотехнікумом і педагогічним інститутом. Я обрав педагогіку, вступив на факультет фізичного виховання – і з того часу працюю в галузі освіти. Дякую долі, що так склалося.
— Розкажіть, будь ласка, про тих, хто супроводжував вас на професійному шляху. Можливо, згадаєте імена людей, яких вважаєте своїми наставниками?
— Це надзвичайно правильне питання. Те, ким я є – у великій мірі результат роботи моїх хороших учителів. Передусім згадую Олександра Йосиповича Ємця – мого викладача. Це він навчив мене азбуки науки: проводити дослідження, описувати їх, виступати на конференціях, допоміг писати кандидатську дисертацію. На жаль, його вже немає, але його внесок важко переоцінити.
Згадую також Віктора Івановича Завадського – потужного організатора, який не боявся викликів. Завдяки його зусиллям була створена спеціалізована вчена рада із захисту дисертацій – друга в Україні після профільного університету в Києві. Також треба згадати професора-методиста Олександра Івановича Бузюна – уважного до деталей і термінології.
З приємністю згадую співпрацю з професором Бергером, ректором вищої школи у Бялій Подлясці. Саме завдяки йому я розвинув співпрацю з іноземними науковими колективами та публікував матеріали в потужних журналах. Я дякую кожному, хто зробив вклад у мій розвиток – намагаюся робити те саме для своїх учнів.
— Розкажіть, будь ласка, які події, на вашу думку, є найбільш визначними в історії університету?
— Якщо говоримо фундаментально, варто згадати 1940 рік – створення Луцького учительського інституту і перший набір 135 студентів на трьох відділеннях. На жаль, війна перервала роботу, але інститут відновив діяльність у 1946 році. У 1948 році був перший випуск – 115 студентів.
Приємно зазначити, що з того часу ми виросли до 12 тисяч студентів і маємо 750 науково-педагогічних працівників. Це величезний внесок поколінь викладачів.
Говорячи про особистостей, слід згадати Дмитра Іващенка і Валентина Мороза, які в 60-х роках створили українознавчий гурток і зазнали переслідувань тоталітарного режиму. З приємністю згадую вклад Олександра Рисака у популяризацію творчості Лесі Українки, відкриття Музею Лесі Українки.
Важко переоцінити роль Нестора Бурчака, Анатолія Свідзинського та інших.
Великий внесок студенти та викладачі зробили під час Революції Гідності. А сучасна війна суттєво вплинула на університет: багато студентів і викладачів нині зі зброєю в руках захищають нашу державу.
— Дуже приємно спостерігати тенденцію до зростання популярності університету — кількість абітурієнтів збільшується, позиції в рейтингах покращуються. Які ще фактори ви могли б підкреслити? Як змінився університет за останні роки?
— Це комплексне питання. Передусім – масштаб. Сьогодні університет є потужним культурним, освітнім і науковим центром регіону, який має велику кількість студентів та викладачів.
У нас багато нових освітніх програм: національна безпека, правоохоронна діяльність, логістика, митна справа, дизайн, медицина, ерготерапія, стоматологія та інші. Університет постійно змінюється й шукає те, що потрібне економіці та суспільству.
Ми маємо ґрунтовний кадровий потенціал: понад 750 науково-педагогічних працівників, серед них 120 докторів наук, професорів, близько 570 кандидатів наук, доцентів.
І, звичайно, важливий напрям – розвиток міжнародної діяльності, волонтерства, культури, спорту.
— А що залишається незмінним? Які традиції академічної спільноти нашого університету залишаються сталими з моменту його відкриття?
— Передусім – якість освіти. Це ідеологія університету, і я дуже багато працюю над тим, щоб вона була незмінною. Це головне як для викладачів, так і для студентів.
Наш світогляд і ідентичність – це пошанування Лесі Українки та родини Косачів. Я переконаний, що це залишатиметься незмінним.
— Продовжуючи цю тему, хочу зауважити, що постать Лесі Українки репрезентована в унікальній та впізнаваній айдентиці університету, яка формує його бренд. Як вам вдається поєднувати історичне підґрунтя і сучасні стратегії?
— Це важливе питання і його можна розділити на дві частини. Перше – промоція і дослідження родини Косачів, передусім Лесі Українки. Ми перемогли в конкурсі на підготовку та публікацію повного академічного 14-томного зібрання її творів. Це перше академічне видання, опубліковане за часів Незалежності. Дуже важливим є і 12-томне зібрання творів Олени Пчілки.
Ми системно досліджуємо спадщину родини Косачів і будемо продовжувати цю роботу.
Також Університет як науково-освітня установа поширює й традиції, які були властиві Косачам. Наприклад, відома вишита смужка, яка є частиною нашої айдентики – це вишивка з плахти Олени Пчілки. А до 85-річчя готуємо новий орнамент, який прикрашатиме атрибутику – квітку з першого видання поетичної збірки Лесі Українки.
Такий підхід дозволяє досліджувати й популяризувати спадщину Косачів і одночасно впроваджувати її у сучасну айдентику.
— Звучить справді вражаюче. Тож хочеться побажати удачі й натхнення нашим науковцям, адміністрації університету, студентам, – і вам особисто – щоб ця робота тривала й надалі.
— Дякую щиро. Ми обов’язково будемо рухатися вперед, зберігаючи традиції університету та створюючи нові можливості для розвитку.
Відділ інформаційної політики
