Освітні традиції на Волині своїм корінням сягають давньоруського періоду й пов’язані з виникненням писемності в східних слов’ян, що, зі свого боку, відбувалося у зв’язку зі створенням середньовічної держави та поширенням християнства. Зародженню писемності сприяли й торговельні відносини з сусідами, зокрема Візантією. З утвердженням християнства читанню й письму навчали в школах при православних монастирях і церквах. Імовірно, що і при церкві Іоанна Богослова в Луцьку юнаки, які присвячували себе духовному служінню, опановували грамоту.
Волинський край тоді був частиною Русі з центром у Києві, а отже, загальнодержавні культурні та освітні процеси охоплювали і його терени. Щоправда, літописання, традиції якого формуються в столиці у Х ст., зафіксоване на Волині лише в ХІІІ ст. Яскравим його прикладом може слугувати Галицько-Волинський літопис, який, хоч і був створений за столичним зразком, свідчить про наявність локальної традиції.
У період Галицько-Волинської держави та перебування Волинської землі в складі Великого князівства Литовського основні осередки освіти, як і за часів Руської держави, і надалі функціонували при церквах та монастирях. Такі школи мали традиційний характер і давали лише елементарну початкову освіту. Велика заслуга в поширенні освітньої справи на Волині належала володимирському князеві Володимиру Васильковичу (1269–1288), небожеві Данила Галицького. Вірогідно, при його дворі теж існував освітній осередок.
Окрім духовного служіння, у монастирях спеціально навчені особи займалися книгописанням (їх називали книжниками). З середини XIII ст. на Волині поступово постають перші монастирські бібліотеки. До найвидатніших пам’яток локальної книжної культури належить Луцьке Євангеліє XIV ст., Луцький псалтир 1384 р. та Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр.
Проникнення в регіон християнства західного зразка зумовило виникнення різнорівневих латиномовних католицьких шкіл, які співіснували з православними освітніми закладами. Джерела фіксують діяльність у Луцьку парафіяльної латинської школи в середині XVI ст. Волинський шляхтич Василь Загоровський 1577 р. повідомляв про функціонування школи при православній церкві Святого Іллі в м. Володимирі. Цей заклад освіти, вірогідно, було засновано ще в першій половині XVI ст. Освітня робота тривала й у православному Зимненському монастирі. Закладів вищої освіти на Волині тоді не існувало, а тому молодь із заможних міщанських та шляхетських родин вирушала здобувати знання за кордон, зокрема до Краківського університету.
Входження Волині до складу Речі Посполитої ознаменувало новий та суперечливий етап у розвитку освітнього процесу в регіоні. Це був період утрати попередніх міцних позицій православної церкви, зміцнення становища католицизму, переходу частини православного населення в унію, посилення полонізації та розвитку реформаційних рухів. Водночас українські землі долучилися до надбань західної цивілізації.
Освітній процес цього періоду мав конфесійний характер. Православні й надалі отримували освіту в домашніх умовах та в церковних школах і монастирях. Водночас виникають школи при братствах – релігійно-громадських організаціях, які функціонували при православних парафіях. Близько 1617 р. постає Луцьке Хрестовоздвиженське братство, яке мало за мету захист національно-релігійних прав православних. Його відомими членами були шляхтич Лаврентій Древинський, єпископ Афанасій Пузина, гетьман Іван Виговський, громадський діяч та поет Данило Братковський та ін. Із Луцьким братством пов’язана й знана меценатка та фундаторка Київської братської школи Галшка Гулевичівна, яка заповіла свої кошти луцькому братському монастирю та його церкві.
При Луцькому братстві функціонувала школа, яка 1620 р. отримала власний будинок. Там учні вивчали різні предмети, зокрема мови, спів. Навчальні дисципліни викладали на досить високому рівні. Серед учителів варто згадати Єлисея Ільковського, Павла Босинського, Августина Славинського та ін. Існує припущення, що в Луцькій братській школі свого часу викладав відомий український іконописець Йов Кондзелевич. Навчалися тут переважно міщани. За твердженням академіка Ярослава Ісаєвича, у час свого розквіту зазначений освітній заклад належав до провідних братських шкіл на українських землях. На Волині школа та друкарня діяли також при Кременецькому братстві. Найбільш відомою книгою, яка побачила світ у цій друкарні, була «Кременецька граматика», ґрунтована на граматиці Мелетія Смотрицького.
Надважливу роль у збереженні духовної культури українського народу тоді відіграв острозький культурно-освітній осередок та особисто князь Василь-Костянтин Острозький. За його ініціативи та матеріальної підтримки 1576 р. постала Острозька академія – перша в східній Європі вища школа. Слухачі вивчали сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. Крім того, тут викладали вищі науки: філософію, медицину, богослов’я, а також мови. В Острозькій академії навчався гетьман реєстрового козацтва та кошовий отаман Запорозької Січі Петро Конашевич-Сагайдачний, відомі письменники та церковні діячі Мелетій Смотрицький, Іов Борецький та ін. Цей заклад освіти проіснував до 30-х рр. XVII ст. Завдяки князеві Василю Острозькому було засновано друкарню Івана Федорова, де світ побачила Острозька Біблія, перший український підручник «Буквар» тощо.
Окрім православних освітніх закладів, на Волині функціонували також унійні школи – навчальні заклади, створені духовенством греко-католицької церкви, заснованої 1596 р. внаслідок Берестейської унії. Значну культурно-освітню діяльність провадив чернечий орден греко-католиків – отці василіани. При монастирях цього ордену теж засновували школи. Вони були двох типів – трикласні та шестикласні. У перших вивчали риторику та поетику, а в других додатково опановували філософію. Джерела фіксують василіанські школи в Луцьку, Дермані, Зимному, Рівному, Острозі та Володимирі. У Володимирі, наприклад, було підготовлено курс природничих наук та філософії, де особливу увагу приділяли спадщині відомого польського вченого, автора геліоцентричної теорії будови Сонячної системи Миколая Коперника.
Розгорнули активну діяльність школи католицької та протестантської церков. У контексті латинських освітніх закладів варто згадати функціонування парафіяльних шкіл: у Луцьку вони діяли при кафедральному Троїцькому костелі та місцевому домініканському монастирі. На початку XVII ст. на Волині з’являються представники найбільшого чернечого римо-католицького ордену – «Товариство Ісуса» (більш відомий як орден єзуїтів). Його засновано 1534 р. лицарем та священником Ігнатаєм Лойолою. Основна мета ордену полягала в протидії Реформації, яка активно ширилася Європою, та зміцненні позицій католицизму. Єзуїти провадили активну освітньо-пропагандистську роботу серед населення, створюючи власні освітні установи – колегіуми. Ці заклади забезпечували якісну гуманітарну освіту. Значну увагу приділяли конкуренції між учнями. Варто додати, що в єзуїтських школах освіту здобувала не лише католицька, але й православна молодь. На Волині, зокрема, функціонували Луцький, Острозький, Клеванський, Кременецький єзуїтські колегіуми. Луцький розпочав свою роботу 1609 р., а його учні вивчали не лише граматику, поетику, риторику, але й старослов’янську мову. У 30-х рр. XVII ст. тут спорадично викладали філософію. Острозький єзуїтський колегіум провадив освітню роботу впродовж 1625–1773 рр.; його вважали одним із найпотужніших закладів такого типу в Польщі.
Свідченням поширення на терени Волині реформаційних рухів стала поява протестантських освітніх закладів, які характеризувалися високим рівнем викладання й успішно конкурували з православними та католицькими школами. Тут вивчали не лише християнське віровчення, але й сім вільних наук (граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію), а також єврейську, грецьку, церковнослов’янську та латинську мови.
Значного розвитку на Волині здобули освітні заклади, пов’язані з раціоналістичною протестантською течією социніан. Діяльність таких шкіл зафіксовано в Киселині, Гощі, Острозі, Рафалівці. Найбільш відомою була социніанська школа в Киселині, заснована 1614 р. Остафієм Кисилем. 1638 р. на її основі постав заклад вищої освіти – академія, яка характеризувалася високим дидактичним рівнем та використанням підручників відомого чеського мислителя й педагога Яна Амоса Коменського. За часів Речі Посполитої освітня робота тривала й у єврейських громадах Волині, які мали власну систему шкіл.
На останню третину XVIII ст. у центрально-східній Європі під впливом ідей Просвітництва припадає реформа освіти. Її основним змістом стало звільнення шкільної справи від релігії, широке впровадження до програм навчання природничих наук. Реформа, ініційована польським королем Станіславом Августом Понятовським, охопила й українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, зокрема Волинь. Після ліквідації 1773 р. католицького ордену єзуїтів процес формування нової школи відбувався згідно з концепцією, яку розробила новостворена комісія національної освіти – державний орган управління шкільною справою, який функціонував упродовж 1773–1794 рр. Зазначена комісія контролювала всі школи в державі. Територію Речі Посполитої було поділено на 10 навчальних округів. Волинський округ мав резиденцію в Кременці. Школи поділяли на шестикласні окружні та трикласні підокружні. У волинському окрузі функціонувало сім підокружних шкіл. Одним із таких закладів була луцька трикласна школа, де працювало троє вчителів та навчалося 60–120 учнів. Школа відзначалася «добрими звичаями і майстерністю вчителів», які забезпечували високий рівень викладання.
Після поділів Речі Посполитої, унаслідок яких Волинь було приєднано до Російської імперії, система освіти пережила чергове реформування та зазнала жорсткої росіянізації. Загалом система закладів освіти російської держави охоплювала початкові школи, повітові училища, гімназії та університети. У регіоні функціонували також заклади, пов’язані з православною церквою, – духовні училища та Волинська духовна семінарія. Певного розвитку набула й професійна освіта, представлена сільськогосподарськими школами.
Навчальні заклади Волинської губернії було підпорядковано віленському навчальному округу. У Луцьку, як повітовому місті, функціонувала повітова школа. Упродовж першої третини ХІХ ст. у ній навчалося близько 200 учнів. У матеріалах 1822–1823 рр. зазначено, що вона мала чотири класи. Учительський колектив складався з директора, шістьох учителів і двох капеланів (православного й римо-католицького). Навчальна програма охоплювала вивчення в першому класі «науки релігії», польської і латинської граматик, географії та арифметики; у другому – історії Старого й Нового Завітів, польської і латинської граматик, географії та арифметики; у третьому – Символу віри, польської і латинської граматик, стародавньої історії, геометрії, арифметики, фізичної географії, тригонометрії, практичної географії, а також латинсько-польських та польсько-латинських перекладів; у четвертому – риторики й поезії, російської історії, історії Риму, геометрії, алгебри, фізики і природничої історії. В усіх класах вивчали російську і німецьку мови. Повний курс навчання закінчувало дуже мало учнів: таких 1822 р. було лише семеро. Крім повітової, у м. Луцьку при монастирі тринітаріїв працювала також парафіяльна школа, яка нараховувала всього 13–15 учнів.
У першій третині ХІХ ст. Волинська губернія мала загалом розвинуту, як на тоді, шкільну мережу: 1830–1831 н. р. тут було близько 100 парафіяльних (початкових) та 14 середніх шкіл. Більшість учнів – діти незаможної волинської шляхти. Певний відсоток становили сини уніатських священників та міщан. У парафіяльних школах навчалися також діти селян. Щодо вчительського контингенту, то лише окремі його представники мали університетську освіту.
Звертаючись до гімназійної освіти, варто згадати функціонування впродовж 1805–1833 рр. у м. Кременці Волинської гімназії (з 1818 р. – ліцею), яка була заснована відомими вченими та громадськими діячами Тадеушом Чацьким та Гуго Коллонтаєм. Освітній заклад розміщено було в кількох приміщеннях, зокрема в будинках ліквідованого кременецького єзуїтського монастиря.
Очолював заклад директор, який керував організаційними справами, педагогічними штатом та фінансовими питаннями. Гімназія складалася зі школи присяжних геометрів (землемірів) та школи практичних механіків. Завершений курс навчання тривав 10 років. Програма охоплювала вивчення обов’язкових та факультативних предметів (не лише математики, логіки, історії, географії, фізики, хімії, права, літератури та різних мов, але й астрономії, практичної механіки, гідравліки, анатомії, хірургії, ветеринарії та ін.). Кременецький ліцей мав друкарню та велику книгозбірню, яка нараховувала 24 тисячі праць. Її основою стала бібліотека останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Освітній комплекс включав астрономічну обсерваторію, метеорологічну станцію, ботанічний сад, а також спеціальні кабінети – нумізматичний, зоологічний, фізичний та мінералогічний. Для потреб учнів функціонували два гуртожитки – конвікти. У Кременецькому ліцеї на безоплатній основі навчалися діти різного походження – польської шляхти, міщан, духовенства та ін.
Завдяки Волинській гімназії повітове містечко Кременець перетворюється в провідний осередок культурно-освітнього життя правобережної України. У різний час тут навчалися знакові особистості, зокрема один із найвидатніших польських поетів доби романтизму, уродженець Кременця Юліуш Словацький, поет Тимко Падура, польський політик радикального спрямування Станіслав Габріель Ворцель та ін.
Після поразки польського Листопадового повстання 1830–1831 рр. ситуація в освітній галузі Волині різко погіршилася. У квітні 1831 р. з’явився царський указ про ліквідацію шкіл, які утримували римо-католицькі монастирі, та запровадження обов’язкового викладання предметів російською мовою в усіх світських школах. Ці процеси торкнулися й Кременецького ліцею, який вважався місцем польської ідентичності. 1833 р. освітній заклад переводять до Києва, де на його основі створюють Університет Святого Володимира.
Того самого року в центрі Волинської губернії – Житомирі – було відкрито Волинську чоловічу гімназію (Першу житомирську гімназію, Волинську губернську гімназію), яка набула свого розквіту в період перебування в місті відомого польського письменника та публіциста Юзефа Крашевського. У цьому освітньому закладі (а також у Рівненській гімназії) навчався письменник Володимир Короленко, серед найвідоміших творів якого – «Сліпий музикант» (1886 р.) та «Діти підземелля» (1886 р.). Тут здобував освіту і В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, філософ, соціолог, теоретик українського консерватизму, один з організаторів Української демократично-хліборобської партії, за часів Української Держави Павла Скоропадського – посол України в Австрії. Крім того, В. Липинський також навчався у Луцькій та Київській гімназіях.
Певне зростання кількості освітніх установ різного рівня у Волинській губернії припало на 1840–1850-ті рр. Тоді тут функціонувало майже 70 закладів, де навчалося близько 3,5 тис. учнів. Середню освіту забезпечували дві гімназії та чотири дворянські повітові училища: Теофіпольське, Острозьке, Новоград-Волинське і Луцьке. Вони підлягали інспекції директора училищ Волинської губернії. У кожному училищі працювало 5–7 учителів, православний і католицький священники та директор. Тут вивчали математику, історію, малювання, російську, німецьку, французьку і латинську мови, Закон Божий. У Луцькому повітовому училищі в різні роки навчалося 140–150 учнів.
Через систему освіти самодержавство впродовж ХІХ – на початку ХХ ст. здійснювало росіянізацію Волині. Консерватизм нижчої ланки освітньої системи Російської імперії, небажання влади охопити нею всі верстви суспільства зумовили незадовільний стан шкільної справи на Волині, зокрема в Луцьку. Це почало непокоїти місцеву громадськість в останній третині ХІХ ст., адже через відсутність гімназії не лише в Луцьку, але й в інших найближчих повітових містах (Володимирі-Волинському, Ковелі, Дубно) утруднювався доступ до повноцінної середньої освіти, яка відкривала шлях до вищої школи. Тому серед представників місцевого дворянства, чиновників, військових визріла ідея відкриття гімназії.
1884 р. Луцька міська дума ухвалила постанову про передачу для майбутньої гімназії правого крила будівлі колишнього монастиря бригіток. Проте через надмірну вологість воно виявилося непридатним для розміщення в ньому закладу освіти. Розроблений ініціативною групою проєкт облаштування чотирикласної прогімназії з подальшою її реорганізацією у восьмикласну гімназію було подано кураторові київського освітнього округу для передачі на затвердження кількома міністерствами. Але справу декілька років не вирішували, бо в Міністерстві народної освіти вважали недоцільним відкриття в Луцьку гімназії. Натомість пропонували заснувати тут лише реальне училище технічного або сільськогосподарського профілю. До цього справа не дійшла, оскільки в Міністерстві фінансів не знайшлося потрібних для цього коштів. Тоді куратор київського освітнього округу порадив луцькому міському голові добиватися відкриття лише чотирикласної чоловічої прогімназії, на утримання якої щорічно потрібно було 13 450 руб. Такі кошти міська влада мала.
4 липня 1894 р. з’явився імператорський указ про відкриття в Луцьку прогімназії. Чотирикласна чоловіча прогімназія почала функціонувати 30 вересня 1895 р. у будівлі колишнього бернардинського монастиря. Через три роки її було реорганізовано в шестикласну прогімназію, а 1908 р. – у восьмикласну чоловічу гімназію. Крім восьми класів, при гімназії діяли підготовчий клас і «паралельні відділення при четвертому і п’ятому класах» (тобто 4 «Б» і 5 «Б» класи). До речі, 1910 р. луцьку гімназію з золотою медаллю закінчив Михайло Кравчук, український математик, академік АН УРСР, доктор фізико-математичних наук, професор Київського політехнічного інституту (методи М. Кравчука використані в США, Японії та інших країнах під час моделювання кібернетичної техніки). На початку ХХ ст. у Луцьку відкрито також Приватну жіночу гімназію ім. А. Коленко.
Початкову і неповну середню освіту діти мешканців Луцька отримували лише у двох парафіяльних і двох двокласних чоловічих (при одній було жіноче відділення) міських школах, що, звісно, не задовольняло потреб місцевих жителів. До початку Першої світової війни українці Волині не мали жодної школи з рідною мовою викладання. Варто зазначити, що ще 1905 р. Олена Пчілка, будучи членом делегації української інтелігенції в Санкт-Петербурзі, яка мала зустріч з головою імперського уряду Сергієм Вітте, безуспішно вимагала запровадження українськомовного шкільництва та друку.
Вагомі позитивні зміни в освітньому просторі Волині зумовили події Першої світової війни. На теренах Ковельського, Володимир-Волинського та частково Луцького повітів Волинської губернії, які з кінця 1915 р. опинилися під австрійською окупацією, розгорнуло діяльність галицьке «Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель», яке очолював видатний український історик, археограф, педагог, громадський діяч Іван Крип’якевич. Ця організація опікувалася розвитком українського шкільництва і разом з Українськими січовими стрільцями, які в цей час прибули на Волинь, та іншими педагогами сприяла зростанню національної свідомості та освітнього рівня місцевого населення.
Найбільшими освітніми осередками Волині були міста Луцьк, Ковель та Володимир-Волинський. 1916 р. з дозволу австрійської влади у Володимирі-Волинському було засновано українську чотирикласну народну школу, яка розміщувалася в будівлі колишнього церковнопарафіяльного училища. Однак більшість учнів цієї школи становили місцеві єврейські діти, що було пов’язано і з національним складом цього міста, і з евакуаційними процесами на початковому етапі війни.
Того самого року розпочала роботу школа в Устилузі, де станом на 5 грудня навчалося 158 учнів – 100 українців, 54 євреї та 4 німці. В одному зі звітів Устилузької школи зазначено, що освітній заклад містився в «тісній жидівській хаті», бо більше приміщення «загарбали поляки». Усесвітньовідомий український композитор і диригент Ігор Стравінський, який до Першої світової війни регулярно приїздив до Устилуга на літній період, називав це містечко райським куточком для своєї творчості.
Станом на травень 1916 р. українська школа вже функціонувала в Луцьку й налічувала 100 учнів української національності. Її заснуванню передувало зволікання місцевого магістрату, де панували поляки. На навчання зголосилося також щонайменше 300 учнів єврейської національності, однак керівник Луцького магістрату полковник Урбанський заборонив їх зараховувати. Вірогідно, заборона на навчання євреїв була пов’язана з бажанням поляків інтегрувати їх у польсько-німецьке шкільництво.
На початку листопада 1916 р. почали здобувати освіту учні української міської школи в Мацеєві на Ковельщині. Тут навчалося близько 135–140 осіб. У червні того самого року в Ковелі функціонувала єврейська школа та поставала польська, українську ж не організовували у зв’язку з мізерною кількістю учнів української національності в цьому місті. З липня 1916 р. діяльність провадила українська школа в Любомлі. Для збору коштів на потреби дітей, які втратили батьків унаслідок воєнних дій, учительський колектив 1917 р. організував аматорську постановку за мотивами п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка».
На відміну від міст, у волинських селах переважало українське населення, тож січові стрільці мали чимало роботи. Наприклад, 7 квітня 1916 р. вчитель Михайло Таранько повідомляв Івана Крип’якевича про відкриття української школи в с. Теремному Луцького повіту, а також просив надіслати кілька портретів Тараса Шевченка, портрет імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа І, карту українських земель. 1917 р. один із вчителів школи на Любомльщині писав: «Діти дуже радо горнуться до школи та незвичайно цікавляться історією своїх предків. Так само старші охоче посилають до школи та обіцяють на зиму самі записатись, щоб навчитись рідного слова».
Загалом упродовж 1916–1918 рр. Українські січові стрільці, за різними підрахунками, відкрили на Волині від 150 до 250 українських шкіл. Розвиток освіти в роки Першої світової війни спричинив небувале зростання національної свідомості українського населення, яке більш ніж сто років намагалася росіянізувати імперська влада. Процес розбудови українських шкіл на Волині тривав і в 1918–1919 рр. – за часів Української Центральної Ради, Української Держави і Директорії УНР. 1919–1920 н. р. тут налічувалося 367 таких закладів.
Помітною активністю в роки Першої світової війни вирізнялася й польська громада регіону, яка конкурувала в освітньому питанні з місцевим українським населенням. Від 1916 р. на Волині розпочинає діяльність товариство «Польська шкільна матір», закладаючи мережу освітніх осередків. У межах теренів, підконтрольних російським військам, ця структура функціонувала як «Польська матір на Русі». Натомість у Володимир-Волинському та Ковельському повітах, які перебували під окупацією австрійців, діяльність провадила «Шкільна матір на Волині». Цією структурою керував Тадеуш Кшижановський. Обидві організації постали синхронно та самостійно й працювали в єдиному напрямі – поширення польської освіти та культури.
За умовами Ризького договору 1921 р. західна частина Волині увійшла до складу Другої Речі Посполитої. На цій території постало Волинське воєводство з центром у Луцьку. За рівнем освіченості населення воно виявилося одним із найвідсталіших у державі. За даними перепису 1921 р., у регіоні 75 % населення не мало навіть початкової освіти. У селах частка неписьменних була удвічі більшою, ніж у містах. Оскільки понад 70 % населення воєводства становили українці, то особливо гостро тут стояла проблема українського шкільництва.
Для вирішення освітніх завдань у травні 1922 р. в Луцьку утворено кураторію (управління) волинського шкільного округу, яку невдовзі перенесли до Рівного. У її підпорядкування перейшло 628 наявних тоді на Волині шкіл. Із них у 395 навчання велося польською мовою, у 233 – українською. Освіту здобувало загалом 27 885 учнів. У Луцьку, населення якого в першій половині 1920-х рр. становило близько 29 тис. осіб, діяло дев’ять загальноосвітніх і фахових початкових навчальних закладів (дві польські, дві українські, дві професійні (чоловіча та жіноча) польські і три єврейські школи). У них навчалося 2 299 учнів, працювало 66 учителів.
Одним із перших розпоряджень куратора волинського шкільного округу став циркуляр, згідно з яким усі вчителі впродовж двох місяців мали одержати польське громадянство, інакше їм загрожувало усунення з посад. Чимало українських учителів утратили роботу через неможливість отримати польське громадянство. Наприкінці 1922 р. у шкільництві на Волині було зайнято 1 300 поляків і майже наполовину менше українців. Незважаючи на нестачу кваліфікованих учительських кадрів, на початку 1920-х рр. влада закрила українські вчительські семінарії: дві чоловічі (в Дедеркалах і Дермані) й одну жіночу (в Зимному). Вони готували здебільшого вчителів для шкіл, де навчання велось українською мовою.
Ще більш негативні для українців зміни в освіті Волинського воєводства сталися після ухвалення 1924 р. закону про шкільництво, відомого як «закон Грабського». Він визначив організаційні засади шкільництва для національних меншин у східних воєводствах Другої Речі Посполитої аж до кінця міжвоєнного двадцятиріччя. Основним типом державної школи на змішаних за національним складом населення територіях визначалася єдина польська школа. Право на відкриття українських державних початкових шкіл отримали ті громади, де українці становили 25 % і більше. При цьому батьки 40 % дітей шкільного віку мали подати декларацію, офіційно підтверджену владою. Проте закон зазначав: якщо в шкільному окрузі, окрім батьків, які висловили бажання навчати дітей рідною мовою, налічувалося щонайменше 20 дітей, батьки яких хотіли, щоб їхні діти отримували освіту польською мовою, то школа повинна бути двомовною (утраквістичною): половину навчальних предметів у ній мали викладати польською мовою, іншу половину – українською.
Упровадження на Волині закону спричинило те, що вже впродовж 1925–1926 н. р. тут було закрито 301 школу з українською мовою викладання; водночас кількість двомовних навчальних закладів зросла з 93 до 366. У краї не залишилося жодної українськомовної державної початкової школи, а кількість українських приватних шкіл зменшилася до семи. В утраквістичних школах 9,5 % від загальної кількості учнів були поляками, а 88,2 % – українцями.
Після травневого перевороту 1926 р. уособленням «нового підходу уряду» до вирішення української проблеми на регіональному рівні стало призначення волинським воєводою Генрика Юзевського, який у галузі освіти віддавав перевагу відкриттю польських шкіл з українською мовою як обов’язковим предметом. На думку влади, цей тип школи якнайбільше відповідав концепції так званого державного виховання, яка утвердилася в системі шкільної освіти після 1926 р. Упродовж 1928–1938 рр. на Волині кількість таких шкіл зросла більш ніж удвічі – з 348 до 853, а двомовних зменшилася із 417 до 520.
Шкіл з українською мовою викладання 1937–1938 н. р. нараховувалося лише вісім.
У Луцьку протягом 1920–1930-х рр. діяло три середні навчальні заклади: Державна гімназія ім. Тадеуша Костюшка (утворена восени 1917 р.; з 1921 р. – державна гімназія з польською мовою викладання); Приватна учительська семінарія ім. Гуго Коллонтая (утворена в лютому 1924 р.; готувала вчителів для неповних середніх та початкових шкіл); Приватна українська гімназія Товариства ім. Лесі Українки.
Українська гімназія в Луцьку була заснована на базі колишньої російської державної чоловічої гімназії. Наприкінці 1919 р. вона втратила статус державної й зазнала фінансових труднощів. Крім того, потрібно було мати дозвіл (концесію) на право відкриття гімназії, яку вимагалося поновлювати щороку. Першим концесіонером став директор гімназії Іван Власовський. 1921 р. українську гімназію в Луцьку під свою опіку взяло культурно-просвітницьке товариство «Просвіта». Саме завдяки його зусиллям цього року гімназія отримала статус приватної української чоловічої гімназії, що утримувалася на кошти батьків та доброчинців. Наприкінці 1920-х рр. концесію на українську гімназію отримало Товариство ім. Лесі Українки.
З 1931 р. до осені 1939 р. освітній заклад функціонував як Луцька приватна українська гімназія Товариства ім. Лесі Українки. Контингент учнів гімназії не міг перевищувати 250 осіб (обмеження кількості учнів було встановлене владою). Учні походили переважно з українських родин, які мешкали на околицях Луцька. На навчання приймали дітей віком 12–16 років, які успішно склали вступні іспити. Усі дисципліни, крім історії, географії та польської мови, викладали українською мовою. Закінчивши чотири класи гімназії, учні ще два роки продовжували навчання у двох групах ліцею, що діяв на базі гімназії.
Педагогічний колектив закладу складався з 12–14 учителів вищої кваліфікації. Серед них – Іван Власовський, директор гімназії у 1918–1926 рр., викладач української мови і філософії, активний учасник церковно-релігійного життя на Волині міжвоєнної доби; Модест Левицький, письменник, перекладач; В. Федоренко, фахівець із латинської мови та історії стародавнього світу; Р. Шкляр, директор гімназії у 1926–1929 рр., учитель української мови та історії; Б. Білецький, директор гімназії у 1929–1939 рр.
Окремою навчальною інституцією професійного спрямування в Луцьку була учительська семінарія ім. Гуго Коллонтая, створена в лютому 1924 р. з ініціативи Товариства вчителів середніх і вищих шкіл. Цей приватний на початках заклад змішаного типу готував учителів для неповних середніх та початкових шкіл. На початку 1920-х рр. семінарія не мала достатнього фінансування і була під загрозою закриття. 1929 р. вона отримала права державного освітнього закладу і фінансову підтримку з боку Міністерства віровизнань та публічної освіти. 1930–1931 н. р. тут навчалося 214 осіб (116 поляків, 30 українців, 20 росіян, 13 чехів, два німці та 33 євреї). При семінарії діяли курси підвищення кваліфікації учителів, де щорічно проходили перепідготовку близько ста осіб.
1921 р. відновлює свою діяльність і Кременецький ліцей, який підпорядковувався освітньому міністерству. Комплекс цього закладу охоплював не лише гімназію, але й учительську семінарію, установи сільськогосподарського і ремісничо-промислового характеру, дошкільні дитячі заклади тощо. Наприкінці 1930-х рр. у межах Кременецького ліцею функціонував Музей кременецької землі та Волинський науковий інститут.
Окрім польських та українських освітніх закладів, на Волині у міжвоєнний час розгортають свою роботу також навчальні установи єврейської, чеської, російської та німецької громад. Діяльність усіх цих інституцій була перервана з початком Другої світової війни у вересні 1939 р.