Із книги «Homo-brehun»
(писані за тижні чи місяці до вторгнення російської армії
в Україну)
Важко назвати ділянку російської ідеології, де б брехня не була менеджеркою.
Русскую ідею дуже добре свого часу, ще на початку ХХ століття, роз’яснили автори знаменитої збірки «Вєхі», щонайперші і найрозумніші російські тогочасні уми. За радянських часів збірник був відомий лише завдяки нищівній критиці Лєніна (критику Лєніна, хоч не хоч, часом-дехто читав, а от сам критикований матеріал був не в доступі). Ідея проста, як двері, але відверто нахабна: «Москва – третій Рим, а четвертому не бути». Ну, третій – то більше для красоти узято. Насправді підхопити естафету Римської імперії за півтори тисячі років було чимало претендентів. У певному сенсі Римська імперія лише міняла обриси і центри, а не припиняла своє існування. Російські царі саме її тримали за взірець і тому періодично роззявляли роток на європейські території (саме тому навіть завойований несходимий Сибір не вгамував жадобу розширення). Так от, стрижень російської ідеї – це право на Київську Русь, одну з потужних імперій європейського Середньовіччя. Будь-яка імперія будується на ментальності двох скерувань: забрати назад нібито колись своє, або ж окультурити дикунів. А краще і одне, і друге разом. Велика брехня російської національної ідеї почалася відтоді, як Московія, за часів Петра Першого, тобто у ХVІІІ столітті, назвала себе Росією, ти самим присвоївши собі спадкоємні права на середньовічну Київську Русь. Та от біда – клятих хахлів надто багато, як їх не знищуй, як не асимілюй. Самим своїм існуванням загрожують позбавити Росію історичного права бути імперією.
Дику агресивну жадобу розширення (правдивий, але сором’язливо замовчуваний спадок росіянам від Золотої орди) треба якось виправдовувати. По-перше, щоб власне населення переконати бути періодично, на вимогу царя, гарматним м’ясом, а по-друге, щоб качати права перед світом.
Російська політика щодо України протягом століть тримається на одній меті – наганяти страх на хахлів. Звісно, не тільки їх одних, добре й всьому світові кузькіну мать показувати, ну але нагнати страху на українство – задача магістральна. Задля її виконання і колективізація, тобто перший голодомор був затіяний, а по війні, яка дещо послабила віру в комуну, другий голодомор. Ну, і переселення мас з України в Сибір чи Казахстан і навпаки – з Уралу – в Західну Україну, попри цілий спектр ідеологічних завдань, призвичаювало маси до повсякденного страху. Про загальносоюзні фобії, які теж в першу чергу українцям та непокірним кавказцям накидалися, вже й не кажу. Знаю по поколінню наших батьків, в супроводі скількох невитравних страхів їм довелося по життю йти.
І от чомусь ніяк не вдається. Хоч і втягують понищені через одного українці голову в плечі, відступають то на болота, то на хутори, то в засвіти, але ніяк не навчаться кацапів боятися. Навіть дивно якось – не бояться та й годі. Регочуть собі, пісні співають, дотепні листи складають ворогам… До речі, порівняйте дві картинки Рєпіна, знаменитого «російського» художника зі слобожанщини: «Бурлаки на Волзі» і «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: чим не знакова опозиція? Вичерпна відповідь на питання, хто кого боїться.
Українці – народ значно старший за росіян. Тому – мудріший, більш цивілізований, а отже – самодостатній. Розвинена самодостатня особа від дикої відрізняється ніби малою дещицею – самоусвідомленням. Але усвідомлення себе, у свою чергу, вчить адекватній самооцінці, вчить не брехати собі і людям, не викидати на кого попало агресію, не перекладати свою провину на когось й усіляким іншим достойним людським речам.
Є самодостатні і не самодостатні особи. Так само і нації можна поділити. І ніколи самодостатня нація не буде боятися не самодостатньої, а тим паче – хворіти на якусь там фобію.
Брехлива національна ідея, брехливість якої нація не хоче усвідомити, – це справжня, правдива причина психічних хвороб на ментальному рівні.
Марія МОКЛИЦЯ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури
