Східноєвропейський національний університет – єдиний заклад вищої освіти України, названий на честь жінки. Жінки великого таланту та сили духу – Лесі Українки. Сьогодні ми відзначаємо 148 річницю від дня її народження і вирішили запитати успішних і талановитих жінок Волині: «Хто для Вас Леся Українка і чому нам, сучасним жінкам, у неї повчитися?»
Лариса Івшина, головний редактор газети «День», член Наглядової ради Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
Моя Леся – з раннього-раннього дитинства. З «Лілеї». Лілеї в бабусиному полісаднику та Лесина «Лілея» в моїй дитячій уяві були рідними сестрами. Вже згодом я дізналася, що це був один із найбільш ранніх творів 16-річної Лесі.
Пізніше завдяки нашим добрим учителям ми, тоді школярики, побували в Луцьку на виставі «Лісова пісня». Я ці відчуття пам’ятаю досі – як духовна висота протистояла примітивізму. Звідти, мабуть, і моя особлива любов до дерев. Кожне дерево мені друг і брат, і мені боляче, коли їм боляче.
У нашому районному Будинку культури в Локачах якийсь художник на стіні написав:
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть, і настане
Ще й для мене весела весна.
Можливо, ці рядки мене «запрограмували»?
Були часи, коли писали такі слова. Як важливо було їх побачити і запам’ятати, навіть, можливо, не до кінця усвідомлюючи їхнє значення. Як, здається, природно було й те, що в шкільні роки побувала в Колодяжному. Я назавжди зберегла враження від тих кімнат, від речей, яких торкалася Леся, від фортепіано... І розуміння того, що це була надзвичайно шляхетна родина. Така українська. Така людяна.
Й у цей же час у Луцьку діяло літературне об’єднання «Лесин Кадуб». Усе це наповнювало життя глибокими смислами. Дуже важливо, коли в юному віці опиняєшся в такому середовищі.
Леся – це Волинь. Та Волинь, що зберегла в собі могутні кристали домонгольської Руси-України, з яких виріс особливий світ.
Леся – це особливий стиль інтелектуального мислення. Він дає уявлення про те, якою сильною може бути українська мова. Не тільки м’якою і ліричною, а й потужною й енергетичною. Криця.
Крім того, у нас на Волині, багато Лесь... Нас, Ларис, у моєму класі було троє. Наші батьки розуміли, хто така Леся. Для нас, українців.
Тетяна Данилюк-Терещук, завідувач Музею Лесі Українки СНУ
Зізнаюся, що завжди ніяковію перед питанням, хто для мене Леся Українка? Звісно, можна відповісти: «Геній». Але є ще оте «настроєве» відчуття від щойно про/перечитаного. Леся Українка – найбільша мрійниця нашої літератури. «Мріє, не зрадь!» – це ж не тривіальне бажання чогось, це насправді щось сакральне, а думки-мрії особливі, сокровенні. Геніальна письменниця знала силу цього слова:
Тільки – життя за життя!
Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
Той не вмре, не здобувши нового добра…
Ольга Бузулук, журналістка, викладачка, прес-секретар Патрульної поліції Волині
Леся Українка – це для мене любов і згадка з дитинства. Я дуже добре пам’ятаю дитячу казку «Біда навчить», яку прочитала ще до першого класу, бо читала ще в 5 років. До речі, нещодавно цю казку старша донька Аліна (1 клас) прочитала молодшій Діані. Я слухала, як вони її потім обговорювали, дискутували. Це унікальна казка, тепер, щоб нагадати їм про самостійне вдягання і взування, я просто згадую цю казку. Так само багато років тому ця казка справила надзвичайне враження для мене, що я на все життя зрозуміла, що досягнути в житті чогось можна лише самостійно, багато працювавши.
А згодом була «Лісова пісня». Я обожнювала цю драму. Пам’ятаю, як підлітком перечитувала її десятки разів, читала вголос і тихо, «в ролях», будучи одночасно і Мавкою, і Лукашем. Я розуміла, як глибоко Леся Українка любила Волинь, і я теж так само сильно люблю свій край, що назавжди сюди повернулась і живу тут. Звісно, ця драма не лише про красу природи, а й про почуття, біль, самовідданість, вічне та житейське. Вона написана прекрасною мовою, мовою жінки, яка сильно кохала, але й не менш сильно страждала. Уже тоді, в школі, мене відштовхувала та манера вивчення творів і Лесі Українки, і інших письменників, коли треба було щось завчати, а не розуміти й уміти пояснити. Мені хотілось говорити про твори Лесі своїми словами, але це було тоді неможливо. Коли сьогодні я бачу, як навчається за новою програмою донька в 1 класі, коли вона приходить і каже, що її улюблений письменник Андерсен, у мене серце розкривається і радіє, і вона бере свої зошити і читає звідти казки сестричці. Це прекрасно.
А почитайте казку «Лелія», яка там мова, які образи, яка ніжність. Не уявляю, як можна було так писати, не маючи власних дітей. У нас є ця казка, проілюстрована ще однією моєю землячкою (бо я теж із Любомльщини) Валентиною Михальською. Книжка вже потерта, але я її бережу теж, як спогад про дитинство.
Звісно, значний внесок в українську літературу зробила Леся Українка: це і переклади, і збирання українського фольклору, і власні поезії на різноманітну тематику. Але мені особливо імпонують твори, написані на основі душевних переживань, а також для дітей. Узагалі імпонує вона як жінка, як людина, як волинянка, таке в ній є загадкове та невловиме. І ця таємниця – назавжди, на те вони й генії…
Для мене особливе і Колодяжне: завжди, коли я там, уявляю, як тут бігає Леся. Це місце, на жаль, ще не «паломницька Мекка», а мало б бути. Різним владам це нецікаво. Як і Липинський, Стравінський і низка інших. Ми справді нині багато говоримо, пишаємося, вшановуємо. І це добре, що відроджується своє, унікальне, волинське. Але варто розглядати це в ширшому контексті. Надіюсь, нині в школах та університетах це роблять: дають дітям проявляти себе в аналізі творів, доль авторів, їх значення. Це стосується і Лесі Українки.
Олена Маланій, доцент кафедри української літератури СНУ імені Лесі Українки
«Boule vagabonde»
Леся Українка надзвичайно любила подорожувати, завжди мріяла здійснити кругосвітню подорож. Недарма вона сама себе називала «boule vagabonde», таким собі «колобком», мандрівним перекотиполем. Ольга Кобилянська, у свою чергу, назвала подругу «павутинкою» – тою, що літає-мандрує світами. «Але що мені тепер простори, відколи вже не ношу «кайданів»? Я дарма що біла, а маю циганську натуру і вештатись по світі мені мило», – пише у листі до О.Кобилянської(18 січня – 22 січня 1900 р., Київ). «…коли я приїду до тебе на перепутті з кругосвітнього плаванія. Ти знаєш, се у мене idée fixe – попасти в подоріжжя навколо світу, що поробиш – страсть!» – ділиться своєю таємною пристрастю до мандрів у листі до кузини Л. М. Драгоманової-Шишманової (28 травня 1896 р., Колодяжне).
Географія її подорожей, на жаль, не зовсім таких, про які мріяла, і не зовсім у статусі безтурботної туристки, вражає – Європа, Азія, Африка. Їй підкорялися континенти, країни, де вона жадібно вивчала, осягала мову, культуру, історію, звичаї та традиції. Її твори – відображення тих мандрів, тих мрій. Це неймовірно багата часо-просторова палітра знань, вражень, емоцій, думок. Кругосвітню подорож майже здійснила віртуально – у творах.
«Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок! Мене від тебе доленька жене, Немов од дерева одірваний листочок…», «Далі, все далі!» – знаходимо подорожні рефлексії у поезіях Лесі Українки (цикл «Подорож до моря»). А будуть ще «Кримські спогади», «Кримські відгуки», «Весна в Єгипті», «Над морем», «Дим», згадки у поетичних, ліро-епічних, прозових, драматичних творах і численних листах до родини і друзів – про Польщу, Німеччину, Швейцарію, Болгарію, Італію, Грузію…
Мандрувала. Жила. Наповнювала свій світ враженнями від побаченого-почутого-пережитого.
Катерина Дулапчій, керівниця «12 Каналу»
«Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає...» Для мене саме ці слова максимально відкривають людину, жінку, поетесу. І саме ці слова, ніби смужкою проходять і через моє життя. Адже все, що випадає на наші долі, людські долі, можливо пройти, прожити, пролетіти, маючи в серці таку сильну жагу до життя.
Такий внутрішній вогонь ніде не купиш, не візьмеш, лише власне бажання, власний дух дає відчуття свободи, любові та сприйняття бути таким, як воно є! З усіма барвами веселки. А не лише сприйняття світу як чорне та біле. І Леся Українка, її біографія тому приклад, зокрема для мене.
Елла Яцута, очільниця ГО «Мистецьке об’єднання "Стендаль"»
Коли я думаю про Лесю Українку, хочеться забути усе, що ми вчили про «її життя і творчість» у школі. Як на мене, вона найбільш недооцінена особистість української культури, адже насправді це жінка передових європейських поглядів, інтелектуалка, письменниця. Сьогодні її лише починають по-справжньому розкривати. До прикладу, Оксана Забужко за кожної нагоди повертає Лесю Українку в інформаційній простір, закликає нас переосмислити її тексти, листи, вчинки. Переконана, що саме це завдання першочергове – переосмислити і почати нею пишатися, навіть хизуватися не буде зайвим. І тільки зрозумівши Лесю Українку, ми зможемо вчитися і черпати від неї.
Тетяна Яцечко-Блаженко, старший викладач факультету історії, політології та національної безпеки
Особисто для мене Леся Українка – прообраз сучасної сильної жінки, в якої можна повчитись як упевнено йти до мети, як ігнорувати труднощі, як бути успішною, незважаючи на випробування долі. Мені завжди здавалося, що Леся Українка випереджувала свою епоху, якби вона була нашою сучасницею, то напевно почувала себе як риба в воді. Стала б напевно або депутаткою, або соціальною активісткою, однозначно, вона б не була осторонь різних процесів у місті та країні. Від себе хочу порадити нашим студентам частіше повертатися до творчості Лесі Українки. Так склалося, що я її читаю, коли хочу отримати відповідь на якесь складне питання. Леся допомагає завжди зробити правильний вибір, доводити справи до логічного кінця і любити життя. Також неймовірно приємно розуміти, що Леся Українка – моя землячка. Я від того дуже горда за свою Волинь, бо такі люди народжуються раз на сто років.
Юлія Євпак, голова ГО «Інститут волонтерства та громадської співпраці»
Моє перше знайомство з творчістю Лесі Українки відбулося в школі, мабуть, як і у більшості. Чомусь тоді я не сприймала її поезії. Але через багато років, коли переїхала в Луцьк і почала вчитися розмовляти вільно українською, то завчала її вірші напам’ять. Зараз можу сміливо сказати, що вона для мене – найкраща викладачка української та найкраща психологиня. Якби хто знав, скільки разів в складні хвилини в голові прокручувала її завжди актуальні «я буду крізь сльози сміятись»! На мою думку, образи та строфи її творів безсмертні, глибокі та спонукають кожного з нас ніколи не здаватися, любити життя, не звертаючи уваги на все навкруги, боротися кожен день та проживати його гідно.
Анна Єкименко-Поліщук, книжкова блогерка
Згадуючи ім’я Лесі Українки, одразу виникає асоціативний ряд. І одне з перших слів, яке зринає у думках – фемінізм. Однак мова йде не про відстоювання своїх прав через маніфести або ж демонстрації, як це часто буває тепер. Мова йде про те, що лише своєю роботою можна довести рівність, а не гаслами та вимогами. Чомусь прийнято вважати, що письменник, поет – це творча робота. Одного дня до тебе прилетить Муза, а ти сядеш у богемне кріселко й напишеш бестселер. Але ні, це тяжка праця, яка вимагає концентрації та уваги. Дуже мало митців – просто талановиті, а навіть, якщо так, то їм потрібно працювати, аби розвинути свій дар. І це наполеглива, щоденна рутина. Для того, аби будувати такі метафори, як Леся Українка, треба було досконало знати грецьку міфологію. Для того, аби писати ідеальні віршові форми, потрібно було вивчити ази, а також збагатити свою мову. Бо ж спробуйте просто пограти у гру з римуванням, не використовуючи дієслів. А що вже говорити про підбір слова за змістом та мелодійністю? Леся Українка знала сім (!) мов. Тобто для неї були відкриті неймовірні світи і можливості читати та спілкуватися з носіями тієї чи іншої культури. Але це не шанс – це знову ж наполеглива робота. Бо знову ж, будьмо відверті, ми зараз англійську ледь осилюємо, а кілька мов знають лише випускники-філологи (та й то, половина в кращому випадку). Натомість Леся Україна не лише вивчила, а й займалася перекладом творів, що знову ж вимагає чимало знань. А тепер до усього додайте її хворобу, з якою вона боролося з дитинства. Відповідно, їй вартувало набагато більше зусиль непосильно працювати, ніж іншим людям. І саме тому вона була «своя» у чоловічому світі. Звісно, були люди, які дивувалися чи не сприймали жінку-письменницю. Але одне діло мати вузьколобість поряд із людиною, яка крім гри на музичних інструментах, вишивки та пелюшок мало що може, а інше – говорити з людиною, яка на рівні може тобі апелювати, до того ж твоєю мовою. Звісно, можна багато говорити про її внесок у літературу й талант. Але мені здається, що нам, у ХХІ столітті, варто було би повчитися у Лесі її бажанню працювати й удосконалюватися, адже через недугу левову частку освіти вона здобула самотужки. Тому замість нарікань на різні чинники, які заважають нам здобути поставленої цілі, варто засукати рукава і просто почати працювати: впевнено та наполегливо. І лише так ми зможемо потрапити «крізь терни до зірок».
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело
