1999 року на 30 сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО ухвалено відзначати Всесвітній день поезії 21 березня. Перший Всесвітній день поезії святкували у Парижі, де розташована штаб-квартира ЮНЕСКО.
Недаремно ця дата співпала з весняним рівноденням, тому що вірші – як чисте повітря, сонце, музика. Вони дають поштовх до пробудження, допомагають повернути рівновагу в почуваннях людини. У народі говорять: «Шабля ранить тіло, а слова – душу». А той, хто досконало володіє словом, може лікувати і тіло, і душу.
Поезія унікальна формою, в якій вона втілена: ритм, рима, розмір, що надає їй особливу музикальність. Вірші читаєш із особливим глибоким почуттям. Вони заворожують, гіпнотизують. Як і музика, поезія впливає на людину не ззовні, а зсередини.
В Університеті працюють члени Національної спілки письменників України, творці цієї музики слова. Поетичне слово наших колег – це цілющий бальзам, який лікує душевні рани; це мелодія закоханих сердець; це надія на краще майбутнє; це віра у перемогу добра.
Ольга Ляснюк, голова Волинської організації Національної спілки письменників України, редактор редакційного відділу
***
на дні кухля така
глибока печаль
а я не вмію плавати
а ти п’ялиш на мене обручку
і кажеш що це мій
рятувальний круг
а ще кажуть
що у моїх очах
янголи крила полощуть
а ще кажуть
що у моїх очах
усі бісенята втонули
а ще кажуть
що я схожа на річку
насправді ж
я риба
яка не вміє плавати
Наталія Шульська, доцент кафедри соціальних комунікацій, заступник декана з виховної роботи факультету філології та журналістики
Ти жінка
Ти жінка, бо маєш сто перснів на пальцях,
Годинники в тебе вмирають раніше,
Вони від чекань – передчасні старці,
І ти за осінні тумани сивіша.
Ти жінка. М’яких п’ять махрових літер,
З тюльпанами губ, які коле щетина.
Ідеш на підборах – стихає вітер,
Як пес, тобі лащиться в ноги невинно.
Ховаєш в кишені ребро Адама,
Щоб там, де зустрінетесь, повернути.
Чорнослив ночей роздала до грама
І впала в останнє вікно салютом.
Ти жінка-Ікар, бо сягаєш неба,
Хоч крила не раз уже воском стікали,
Як лялька вуду, ти тягнеш до себе,
А потім своїми ж руками вбиваєш.
Ти пахнеш лакосте, ваніллю, борщами,
А плачеш лише в подушки плече,
Досвідчена й сива, ще дзвониш до мами,
Молитви її п’єш, як воду, натще.
Ти носиш глибоке, мов біль, декольте,
У ньому весь світ, як горіх, розчавиш.
І Бог тебе любить, напевно, за те,
Що чай з ним опівночі пити сідаєш.
Галина Яструбецька, професор кафедри української літератури
«І лиш тепер збагнув я: то вистава» (В. Стус).
«...в раю теж були гадюки (змій), отже
рай не був би теж ідеальним для
мене...» (Леся Українка).
ти тужиш?
за раєм
а зна є? шшш
змії водяться
в тім саду
і
маєш визнати то
сценарій
у звізду умочили слово
і
вистава готова
досі йде
і
де?
край що не видно краю
рай жінка яблуня
змій яблуня жінка
тут
там
краплі крові
з першого яблука
зяють
кола ми
над світами
«Чекаю яблук з тополь»
«чекаю яблук
з тополь
сподіваюсь на груші
з верби
а й чом би?
пере
літаю до раю
місце цікаве
на одній половині
сяйва
квіти і від людей мерехтіні
на другій
у самотині дерево
що?
говорить
яблуко навиліт
про
цвіт» (Ольга Світлична).
Олена Кицан-Пашук, доцент кафедри теорії літератури і зарубіжної літератури
***
якось вона сказала: цей рай не для нас.
тут люди на шостий день стоптали весь ряст.
в їхніх глибоких слідах застійна вода,
за круговертю гріхів не прогледіти дна.
нам треба шукати власних не збитих доріг,
на яких ще дріматиме позаторішній сніг.
вздовж яких височітимуть гострі пензлі дерев,
вмочені похапцем в неба густу акварель.
а попереду ріки глибокі й безхребетні мости,
і вітри, наче нерви натягнуті, не перейти.
голодні догризли сонячну плоть, а я
заховав у роті, мов крихту, її ім’я.
ми ще не знали шлях цей угору чи вниз,
як раптом вона сказала: стій, зупинись.
буде все добре, бо з нами кохання і Бог,
і одне надкушене яблуко для обох.
Ігор Ольшевський, редактор редакційного відділу
* * *
Свіжо й радісно дихає лан,
В’ється шлях між рядів тополиних...
Де б не був я – сильніш за євшан
Мене буде манить Україна.
Лісу тиха і лагідна річ...
Мить – і спів над землею розлився.
Серед тисячі мов і наріч
Рідна – там лиш, де я народився.
Я гортаю століть сторінки:
В них – дідів моїх правда нетлінна.
До години година – вікú,
До любові любов – УКРАЇНА!
Наталія ЗАВАЛЬНА,
відділ молодіжної політики та соціальної роботи
