При одній згадці про наукову бібліотеку імені В. І. Вернадського в кожного науковця, дослідника виникають подібні асоціації: найбільша бібліотека, каталоги, джерела інформації… Зовсім передбачувано й природньо цей ряд формують лише позитивні оцінні маркери. І безперечно, в ньому закономірно виринає постать Володимира Вернадського, який слушно (для всіх часів, а не тільки для нашого покоління) закцентував увагу на тому, що «Не можна відкласти турботу про велике й вічне на той час, коли буде досягнута для всіх можливість задоволення своїх елементарних потреб. Інакше буде пізно. Ми дамо матеріальні блага в руки людей, ідеалом яких буде “хліба й видовищ”». А тому книжки – це не звичайне джерело інформації, не просто основа наукового дослідження. Це і є те «велике і вічне», що здатне слугувати наріжним каменем формування омріяної вченим ноосфери.
Для багатьох поколінь «ВЕРНАДКА» – це ще й неповторні спомини про численні дні-місяці, проведені в цьому книжковому храмі, й оту ні з чим не зрівнянну атмосферу пошуку літератури для наукових студій і читання її «запоєм».
Цьогорічна мандрівка до цієї книгозбірні філологів нашого Університету, які проходять джерелознавчу (лінгвістичну) практику, мала вже закономірний (із огляду на ситуацію) віртуальний вимір. Але це не завадило нам усім (і студентам, і викладачам) почерпнути чимало нової інформації про багатющі фонди одного з найважливіших для нас відділів – відділу зарубіжної україніки Інституту книгознавства, його історію, напрями діяльності, особливості формування фондів, унікальні колекції, раритетні видання, виставкову та пошукову діяльність, наукові доробки співробітників, співпрацю з різними подібними установами світу.
Ця мандрівка-зустріч здійснилася завдяки завідувачеві відділу, кандидатові історичних наук, невтомній дослідниці різних аспектів діяльності української діаспори в Канаді Олесі Дзирі (до речі, пані Олеся належить до славного роду не одного покоління українських учених; її дідусь Ярослав Дзира – відомий літературознавець, перекладач, дослідник української історіографії, упорядник «Літопису Самовидця»; тато Іван Дзира – відомий історик, джерелознавець, вивчає козацьке літописання).
Завдяки ґрунтовній і натхненній оповіді пані Олесі нам відкрилися не лише численні обсяги джерельної бази для потенційних досліджень із мовознавства та літературознавства, а й дивовижна доля наших українських книжок у радянську епоху. Їх ховали за шестикутними печатками в надійних схронах спецфондів бібліотеки. Забороняли читати довгі десятиліття. Їх знищували. І лише проголошення Незалежності України уможливило нарешті створення окремого відділу зарубіжної україніки 1991 року.
Зустріч відбулася за організаційної підтримки й участі ще однієї співробітниці відділу, кандидата філологічних наук Оксани Супронюк, якій також висловлюємо нашу щиру вдячність.
На завершення усі «мандрівники» були одностайні насамперед у важливості пізнання таких невичерпних дослідницьких джерел. А ще – в мрії: побачити ці всі скарби на власні очі.
А про вражіння вдячної віртуальної авдиторії свідкують схвальні відгуки. Наведемо декілька фрагментів із них:
«Корисно було почути і про нелегке минуле бібліотеки, про таємні фонди. Найбільш мене зацікавила розповідь саме про видавничі фальсифікати з фондів відділу зарубіжної україніки. Послухавши про минуле, ми розширили своє уявлення про книжкову культуру української діаспори й України загалом.
Бібліотека постійно розвивається і прогресує. Під час карантину з’явилася нова функція – вам можуть відцифрувати і відправити потрібну книгу чи статтю. Як на мене, то це дуже сучасно та зручно. Мене особливо зацікавило те, що в бібліотеці можна замовити тематичну екскурсію й так послухати про те, що тобі найбільш цікаве.
І хоч карантинні обмеження і дистанційне навчання ставить для нас певні перепони, щоб відвідати екскурсії офлайн, та все ж ми провели не менш цікавий час у теплій дружній атмосфері» (Аліна Желізна).
«Звісно, що передати усю атмосферу книгозбірні дистанційно практично неможливо, але спікерці вдалося зацікавити присутніх надзвичайними історіями та цікавими повідомленнями. Вважаю, що більшість зі мною погодиться щодо присудження категорії “найцікавіша розповідь” повідомленню про те, як саме матеріали потрапляли в бібліотеку. Для того, щоб передати діаспорні й іноземні твори в Україну, доводилося адаптовувати книги під т.з. “червоний стиль”, ховати справжній цінний текст під обкладинку, яку могла пропустити цензура» (Христина Іващишин).
«Пані Олеся провела нам надзвичайно цікаву екскурсію бібліотекою В. І. Вернадського, хоч це відбулося онлайн. Ми почули багато різної інформації про бібліотеку, про історію її створення. Вона розповіла про відділ зарубіжної україніки, як він створений і як формувалися його фонди. Про те, що були люди, які переховували книжки в себе, хоч був наказ їх знищити. Пані Олеся розповіла, як перевозили заборонені книжки, показувала нам фотографії, де книга мала одну назву, а у її змісті йшлося про інше; як розпізнати книгу, що вона з таємного фонду. Це було дуже цікавезно, адже раніше нам про таке ніхто не розповідав. Шкода, що невідомі прізвища людей, які займалися такими перевезеннями, які їхні долі. Напевно, вони були знищені, як і інші, які чинили спротив наказам тодішньої влади. Крім таких захопливих фактів, пані Олеся зорієнтувала нас із роботою на сайті бібліотеки, розказала, як ним послугуватися та запросила на офлайн-екскурсію. Величезне спасибі пані Олесі за таку віртуальну мандрівку бібліотекою В. І. Вернадського та за неймовірно цікаву інформацію!» (Діана Цибуля).
«Я справді задоволена тим, що була присутня на такому цікавому і, що головне, корисному заході. Було приємно слухати пізнавальну лекцію у компанії моїх колег-одногрупниць і викладачів рідного Університету. Я дуже вдячна Світлані Калениківні Богдан за те, що вона організувала такий чудовий захід і дала нам, студентам, змогу в нелегкий для подорожей час хоча б віртуально помандрувати до національної бібліотеки. Я отримала хороші враження і провела час приємно та з користю» (Ольга Цокало).
А на завершення разом із Аліною Приходько висловимо сподівання на прийдешнє, «що матимемо змогу відвідати бібліотеку й пошукати унікальну інформацію в архівах вже не в режимі онлайн».
Світлана БОГДАН,
кандидат філологічних наук, професор,
завідувач кафедри історії та культури української мови
