Волинський національний університет імені Лесі Українки пропонує студентам широкі можливості академічної мобільності. Ми поспілкувалися зі студенткою третього курсу факультету іноземної філології Поліною Суптелею про її досвід стажування за кордоном. У своєму інтерв’ю дівчина розповідає про виклики академічної мобільності, нові знайомства та перші професійні кроки, а також ділиться порадами для тих, хто мріє про стажування за кордоном, але боїться зробити цей крок.
– Як ти дізналася про наш Університет і чому вибрала саме його?
– Я родом із Запоріжжя. Коли почалася війна, була в одинадцятому класі. Так вийшло, що ми переїхали з сім’єю в Луцьк. Коли почався семестр і потрібно було обирати університет, обрала ВНУ імені Лесі Українки. Я завжди знала, що розбираюсь у мовах, що це в мене виходить. Я навчалась у школі з поглибленим вивченням іноземних мов, тому так вийшло, що потрапила сюди. Чому саме на романську філологію? Я прийшла і Лариса Леонідівна Макарук сказала: якщо ти круто знаєш англійську, то для чого йти на першу англійську, йди на першу французьку. Я її в школі вчила, тому якось так вийшло, що вступила сюди. Чесно, я дуже захоплена цим Університетом, студентським життям, бо воно дуже активне. Я член студентського активу, тобто ми організовуємо різні заходи. Тут дуже круто і я рада, що вступила саме сюди.
– Які студентські активності є на факультеті іноземної філології?
– У нас на факультеті дуже багато заходів. Наприклад, торік був день факультету, «Хто зверху?», ми організовували Хелловін. Загалом дуже багато різних заходів. Зараз думаємо над новими ідеями, щоб організувати щось цікаве.
– Ти була на академічній мобільності у Франції. Розкажи докладніше про саму програму та як потрапила на стажування.
– У січні 2024 року ВНУ імені Лесі Українки підписав угоду з федерацією, яка спеціалізується на стажуваннях між Францією та Україною. Ми перші з нашого Університету, я та ще п’ятеро дівчат із мого факультету, поїхали за цією програмою. Труднощів саме з документами не було. Нам допомагали куратори, викладачі на нашому факультеті. Найбільше, про що я хвилювалася – це була співбесіда, після якої ухвалювали, чи ми їдемо на професійне стажування, чи на лінгвістичне. Коли я була на співбесіді, то думала, що потраплю на лінгвістичне стажування. Це місяць у Франції, ти живеш у французькій сім’ї, вивчаєш мову, культуру. Я думала, що для того, щоб потрапити на професійне стажування, мені не вистачить рівня мови. Але потім я пройшла співбесіду і президент федерації, він француз, каже: ти дуже скромна, в тебе хороший рівень мови і тобі потрібно їхати на професійне стажування. Воно включає в себе три або два місяці у Франції, мене взяли працювати офіціанткою. Я дуже зраділа насправді, бо це класно працювати в гастрономічному ресторані у Франції. Також я проходила стажування у двох ресторанах. Спочатку це була центральна Франція, а потім мене відправили на південь у гастрономічний ресторан, тобто це ресторан вишуканої кулінарії, там було взагалі круто.
– Яке було ставлення французів до тебе?
– Усі старалися максимально допомогти, всі боси, начальство. Навіть сам президент федерації приїздив не один раз, дивився як та що я, питав як у мене з французькою, чи все добре, тому з цим проблем не було. Перший місяць було складно почати говорити, я трохи соромилася. Коли ти в середовищі, то трохи складно, але, незважаючи на це, завжди всі казали, що в мене гарна французька, що я гарно розмовляю. Мене всі підтримували.
– Як ти наважилася поїхати в іншу країну самостійно, будучи на другому курсі? Інша країна, мова… Чи не страшно було?
– Це була моя мрія, це, в принципі, те, чим я хочу займатися в житті. І таку можливість пропускати я не буду. Тому я одразу, не вагаючись, вирішила їхати. Так, було страшно поїхати в іншу країну та самій проходити абсолютно все. Мною, напевно, керувало моє бажання і така мотивація, яку я сама собі поставила ще на першому курсі. Я хотіла поїхати працювати туди, отримувати новий досвід, я обожнюю французьку. Тому, напевно, це бажання та любов до французької мови мною керували.
– Розкажи про набутий досвід в академічній мобільності?
– По-перше, відчуваю, як я почала розмовляти на парах після стажування, прогрес точно є. Усі викладачі кажуть, що рівень мови став кращим. По-друге, професійні навички. Я до Франції ніколи не працювала офіціанткою. Це просто незабутній досвід працювати у Франції офіціанткою в ресторанах хорошого рівня, не в бістро. Це розвиває не тільки професійні навички, а й особистісні. Ти там одна і розв’язуєш усі проблеми, питання сама. Це досвід на все життя.
– Чи є якісь кумедні історії зі стажування, які ти запам’ятаєш на все життя?
– Було багато кумедних історій насправді. Наприклад, коли спілкуєшся з клієнтами і ти ще недосвідчена, французьку мову тяжко сприймати, особливо коли говорять швидко. Я могла не так щось зрозуміти і не те принести. Потрібно було викручуватись і думати, як вийти з тієї чи тієї ситуації. Мені сказали принести попільничку, а я принесла напій, бо слова схожі між собою. Але нічого, все добре закінчувалося.
– Ти їздила сама чи з кимось із одногрупників?
– Я їздила сама. Коли відправляють студентів із одного факультету чи університету, то відправляють поодинці. Це для того, аби зробити нас сильнішими, щоб ми були одні й вчилися справлятись із усім самі. Але коли я переїхала на південь Франції, в другий ресторан, там була стажерка з Дніпра, ми здружились, почали спілкуватись, там вже було легше.
– Чи вдалося знайти нових друзів чи знайомих у Франції?
– Так, це Яна, з якою ми познайомилися на стажуванні, з нею досі спілкуємося. Вона, до речі, приїжджала до Луцька нещодавно. Їй дуже сподобалося наше місто. Також залишились і знайомі французи, з деякими ми досі підтримуємо зв’язок. Коли я там працювала, то взагалі познайомилася з багатьма людьми. Я дуже комунікабельна і люблю спілкування.
– Чи плануєш ще поїздки до Франції?
– Так, я закохана у Францію, тому планую наступного літа поїхати ще раз за цією програмою.
– Чи вдалося поподорожувати під час стажування?
– Мені вдалося поподорожувати в декілька міст Франції. Я була в Ліможі, змогла відвідати гоночний трек, була на пасажирському сидінні, це дуже класно. Потім, коли я переїхала на південь, то основним містом, куди я виїжджала, була Тулуза. Також була в Каорі, дуже гарне затишне місто.
– Що ти порадила б студентам, які хочуть поїхати на академічну мобільність, але бояться?
– По-перше, це дійсно не боятися, бо, як я розповідала, я сама себе недооцінювала. Треба це все з голови викинути і якщо в тебе є мрія, то йти до неї і не боятися. Цей досвід залишиться з вами на все життя, ви його ніколи не збудете.
Розмовляла Олена ЄМЕЦЬ
Фото: Олег Бурлака,
особисті фото Поліни Суптелі
