Іноді один вибір у житті визначає цілу професійну долю. Для мене таким вибором став вступ на факультет психології. Озираючись назад, бачу довгий шлях: від студентських років до клінічної практики, психоаналізу, супервізії та викладання. У тому далекому 2007 році я ще не знала, що цей вибір стане справою всього мого життя. У шкільні роки більше мріяла про медицину, також цікавила юриспруденція. Сьогодні ж у своїй професійній діяльності я активно співпрацюю і з медичною, і з юридичною сферами. Саме психологія дала змогу поєднати ці інтереси та знайти власний професійний шлях.
2012 року після закінчення Університету, як і більшість випускників того часу, я почала самостійно шукати свою першу роботу. Саме тоді переїхала до міста Суми, де розпочався мій професійний шлях. Там познайомилася з колегами, з якими підтримую дружні та професійні стосунки й досі, і вперше на практиці відчула всю складність і відповідальність роботи психолога. Я почала працювати у Сумському міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді під керівництвом Марії Юріївни Вертель, яка стала для мене важливим професійним орієнтиром. Паралельно на волонтерських засадах співпрацювала з міським відділом юстиції Сумської області, де мала можливість спробувати себе у ролі психолога-медіатора. Цей досвід дав змогу побачити, наскільки важлива взаємодія психології та юриспруденції.
Згодом мене запросили працювати до одного з приватних психоневрологічних центрів. Саме там я отримала свій перший клінічний досвід і почала працювати поруч із досвідченими фахівцями. Дуже швидко сформувалася велика практика. Я зрозуміла, що хочу розвиватись у цьому напрямі глибше. Тому 2017 року вступила до медичного університету, де здобула кваліфікацію клінічного психолога. Паралельно з навчанням відкрила власний психологічний кабінет й активно працювала з клієнтами. Саме тоді я все більше усвідомлювала, що психологія для мене – не просто професія, а справжнє покликання.
У цей період почала працювати і зі спортсменами, які готувалися до міжнародних змагань, поглиблювала свої знання в психоаналізі, брала участь у численних навчальних програмах та професійних спільнотах. 2019 року отримала сертифікацію психоаналітика. Із часом зрозуміла, що психоаналіз для мене – це не лише метод роботи, а й певна професійна етика та спосіб мислення. Паралельно з професійним розвитком відбувалися і важливі події в особистому житті – народження другої донечки, новий етап сімейного життя.
А потім почалася війна. Раптово і травматично наша родина була змушена виїхати з України. Ми певний час жили у Туреччині, згодом у Молдові. У вересні 2022 року через невизначеність були змушені переїхати до однієї з країн Європейського Союзу. Ми всі жили з надією на швидке повернення додому. Діти поступово адаптувалися до нової культури, мови та середовища. Для мене ж цей період став часом глибоких внутрішніх пошуків. Я продовжувала навчатися, працювати над собою, розвиватися професійно. Саме тоді вирішила спробувати зробити ще один важливий крок – подати документи на навчання для здобуття статусу супервізора. Попри певні сумніви, я успішно пройшла відбір. Вимоги до кандидатів були досить високими. У лютому 2026 року я завершила навчання і захистила офіційний статус супервізора в Україні за напрямом мультимодальності – супервізора, який працює з фахівцями різних психотерапевтичних підходів.
У жовтні 2025 року моя родина повернулася до України. Перший місяць виявився дуже насиченим: потрібно було облаштувати побут, влаштувати дітей у навчальні заклади, знайти житло. Я почала працювати клінічним психологом у державній лікарні, де ініціювала створення психологічного кабінету та кімнати емоційного розвантаження для маленьких пацієнтів і їхніх батьків. Ми прагнули, щоб лікарня асоціювалася у дітей не лише з лікуванням, а й із підтримкою, розвитком і відновленням.
Згодом я отримала запрошення до викладання у моєму рідному Університеті від колег-викладачів. Це стало дуже хвилюючим і відповідальним професійним кроком.
Сьогодні я знову вдома – поруч із родиною, дітьми, батьками, друзями та колегами. Війна триває, але життя і професійний розвиток не зупиняються. Я продовжую працювати як приватний психолог, чим займаюся ще з 2012 року, а також навчаюся у п’ятирічному психотерапевтичному аналітичному проєкті Трускавецької школи психотерапії.
Я переконана: навчання, постійний професійний та особистісний розвиток, цікавість до життя й любов до людей – це те, що допомагає рухатися вперед. І головне – не боятися робити те, що справді робиш із любов’ю.
Юлія КАРПЕНКО,
клінічний психолог,
сертифікований психоаналітик,
акредитований супервізор,
член Міжнародної спілки супервізорів,
випускниця факультету психології 2012 року
